Війна забирає найкращих. «Кабана-клаб» тепер нагадує місто-привид. Ти його не впізнала б. Усіх придатних до служби чоловіків призивають, багато хто йде добровольцем. І знаєш, попри все, що вчинив батько, щоб уберегти мене від фронту, я думаю зголоситися. Це буде правильно. Наступна хвиля призовників відпливає п’ятнадцятого жовтня. Мабуть, я відкину свої пільги та вирушу з ними. Спершу буде два тижні підготовки в Каліфорнії, а потім ми вирушимо до Європи.
Будь ласка, не хвилюйся за мене. Я часто писатиму та розповідатиму, як мої справи. А ще мріятиму про день, коли ми знову зустрінемося.
Люблю тебе всім серцем і думаю про тебе щохвилини.
Твій Джерард
* * *
Я пригорнула лист до грудей і міцно заплющила очі. Як багато радості дав мені його патріотичний порив, але водночас стільки жаху відчула я, уявляючи Джерарда в небезпеці. Скільки часу минуло, доки лист потрапив у мої руки? А якщо він уже на бойовиську? А якщо його?..
Хтось поклав руку на моє плече, і я згорбилася, воліючи приховати сльози.
—Що трапилося? — тихо запитала Мері.
—Джерард. Він пішов добровольцем.
Мері гладила мене по плечу, а сльози крапали на зім’ятий аркуш, і красивий почерк Джерарда розпливався в темні чорнильні плями.
* * *
—Як думаєш, складно бути дружиною військового? — перед сном запитала Кітті.
Вона сиділа на ліжку в рожевій нічній сорочці, розчісуючи світлі кучері, і, без сумніву, почувалася прекрасно. Я відклала книжку, на якій марно намагалася зосередитися.
—Тільки не кажи, що ти вже думаєш про шлюб з Ленсом.
Кітті не відповіла й далі чесала волосся.
—Гадаю, є свої плюси, — вела своєї подруга. — Можна побачити світ, і це достоту не нудно.
— Кітті, але ви щойно познайомилися.
Вечір став єдиною порою, коли ми могли поговорити. І це якщо Кітті не гуляла з Ленсом.
Подруга поклала на столик гребінець і лягла, накрившись аж по шию. А тоді повернулася до мене.
— Енн, — її тон був дитячий, допитливий, невинний і схвильований. — А ти завжди знала, що Джерард — той єдиний?
У Сіетлі я ні миті не сумнівалася б, але тут запитання заскочило мене зненацька.
—Ну, так, звісно, — залепетала я, пригадавши сьогоднішній лист. І те відчуття болючої відданості. — Я просто знала.
Кітті кивнула.
—Здається, я теж таке відчуваю. — Подруга, випереджаючи будь-які запитання, відвернулася до стіни. — Добраніч.
* * *
Вестрі на місяць відправили на операцію на сусідньому острові, і в день повернення, двадцять сьомого листопада, я тинялася біля чоловічих казарм і начебто збирала букет гібіскусів, потай сподіваючись його побачити. Була середа, переддень Дня подяки, тож усі чутки на базі крутилися навколо двох тем — індички й журавлиного соусу.
—Гей, сестричко! — гукнув солдат з вікна на третьому поверсі. — Чи буде в нас сьогодні бенкет?
—Хіба я кухарка? — саркастично відповіла я.
Крикун, якому, мабуть, і дев’ятнадцяти не було, вишкірився і зник. Мені знадобилося кілька місяців, щоб звикнути до солдатських манер. Тепер я не соромилася відгаркуватися і парирувала непристойні репліки так, щоб рахунок ішов на мою користь. Мати оскаженіла б, якби це почула.
Я рвала квіти двадцять хвилин, але Вестрі не побачила. З важким серцем і повною торбиною гібіскусів рушила до казарми.
—Привезли пошту, — мовила Кітті й кинула конверт на моє ліжко. — Твоя мама пише.
Я поклала конверт у кишеню, а Кітті замилувалася квітами, що визирали з кинутої біля дверей торбини.
— Які прекрасні. Поставмо їх у воду.
Вона витягнула гібіскуси, по одному розправила їх і поставила у свою склянку.
— Вони не стоятимуть, — мовила я. — Нікчемні квіти. До ранку зів’януть.
—Знаю, — відказала Кітті. — Але глянь, які вони красиві просто зараз.
Я кивнула. Якби я вміла насолоджуватися красою тут і зараз, як Кітті. Це справжній дар.
Вона відійшла від столика й замилувалась імпровізованою вазою, повною яскраво-червоного цвіту, що зачахне, коли ми повернемося з вечері.
—Майже забула. — Кітті взяла зі столика конверт. — Мені теж прийшов лист. Від батька.
Відірвавши краєчок конверта, подруга витягнула білі аркуші й заходилася читати. Але її усмішка швидко зблякла, і на обличчі застиг шок. По щоках покотилися сльози.