Елліот кивнув.
—Постараюсь. — Він повернувся до дверей.
—Дякую. Елліоте, іще одне.
—Що?
—Передай йому, що я скучила.
Елліот засміявся.
—Це йому сподобається.
* * *
Коли я нарешті повернулася в кімнату, їжа для Кітті геть вистигла. Але це вже не було важливо. Вона все одно відмовилася їсти.
—Я можу тобі чимось допомогти, люба? — спитала я і погладила її кучері.
—Ні, — стиха відказала вона. — Мені просто треба побути самій.
—Так, розумію, — мовила я, але мені стало прикро.
Сонце зайшло, та небо ясніло від місячного світла. Я поглянула на свою торбинку. Бунгало. Я серцем відчула, що мушу туди піти.
—Кітті, — тихо мовила я, кинувши книжку в торбинку. — Я піду пройдуся. — Подруга не відповіла, але я її не звинувачувала. — Невдовзі повернуся. — Я зачинила за собою двері.
Вітер дув сильніше, ніж зазвичай, і геть розтріпав волосся, доки я волокла ноги по піску. Діставшись до бунгало, я відімкнула двері й лягла на ліжко. Стомленому тілу було тепло й затишно на новому покривалі, яке я знайшла на антресолі в казармі та принесла сюди. Поштову скриньку не перевіряла. Вестрі не встиг би сюди зайти, а тепер засів у казармі й загоює рани. Я здригнулася, згадавши жорстокість полковника Донаг’ю. Чому він так побив Вестрі?
Хай там що трапилося, він на таке не заслуговував.
Я підбила подушку та витягнула з кишені лист від матері.
Моя люба Енн!
Пишу з важким серцем, тому що мушу повідомити тобі жахливу новину. Повір, я дуже довго вагалася, розповісти зараз чи дочекатися твого повернення. Утім ти маєш право знати.
Я йду від твого батька. Ситуація надто серйозна, щоб пояснювати подробиці в листі. І хоч ми з ним більше не разом, я хочу, щоб ти знала: я завжди всім серцем любитиму тебе. Обіцяю все пояснити, коли ти повернешся.
Нехай твій шлюб із Джерардом буде щасливішим, аніж мій.
Люблю тебе всім серцем і сподіваюся, що ця новина не засмутить тебе надто сильно.
З любов’ю мама
В очах запекли солоні сльози. Вона йде від тата. Бідний тато. Як вона могла?
«Нехай твій шлюб із Джерардом буде щасливішим, аніж мій». А це що за дурниця?
З пляжу долинув шурхіт, а тоді повільно рипнули двері. Я сполохалась, але наступної миті побачила обличчя Вестрі.
— Я сподівався тебе застати, — усміхнувся він.
— Поглянь на себе! — вигукнула я і, відкинувши всі умовності, кинулася до Вестрі й торкнулася долонею його щоки. — Чому полковник Донаг’ю вдарив тебе?
—Послухай, — рішуче мовив він. — І запам’ятай: ніякого полковника Донаг’ю ти не бачила.
—Але я...
—Ні, — перебив хлопець, — не бачила.
—Але чому, Вестрі?
На його обличчі проступили внутрішня боротьба та біль.
—Будь ласка, ніколи не згадуй про це.
—Не розумію, — спохмурніла я.
—Так треба, — сказав він. — Колись ти зрозумієш.
Світло впало на лице Вестрі, і я побачила серйозні рани.
—Ходімо до санчастини, прошу тебе.
Вестрі лукаво всміхнувся.
—Чого б це я туди йшов, якщо маю власну медсестру?
Я всміхнулась і потяглася до торбини.
—Я десь мала аптечку. — Перевернувши вміст сумки, я знайшла невелику білу коробку й витягла з неї набір для накладання швів. Тоді розірвала стерильну упаковку й дістала просякнуту спиртом марлю. — Буде трохи пекти.
Узявши Вестрі за руку, я повела його до ліжка, відчуваючи від дотику знайомий трепет. А що такого, якщо ми обоє тут сядемо?
Ми сіли, і я звеліла:
—А тепер не рухайся. — Елліот мав рацію: лоб розсічено, і поріз глибокий. Я засумнівалася, що зможу його зашити. — Це серйозно, — сказала я, промокаючи рану марлею. Вестрі скривився, але не видав ані звуку. — Послухай, у санчастині є знеболювальний крем. Ходімо, там тобі не буде боліти.
Я вже стала підводитись, але Вестрі схопив мене за руку й посадив назад.
—Я не хочу нікуди йти. Я залишаюся тут.
Його очі водночас веліли й благали. Я здалась і знову взяла набір для накладання швів.
—Гаразд. Але мусиш потерпіти.
Вестрі незворушно дивився в стіну, а я виконала перший стібок. Другий. Третій. Цього було досить, щоб закрити рану. Я закріпила вузол і відрізала нитку.
—Готово. Тобі сильно боліло?
Вестрі похитав головою.
—Ні, у тебе золоті руки, Кліо Годж, — під’юдив мене він і занепокоєно глянув просто в очі.
Я усміхнулася, а тоді швидко відвела погляд.
—Ти плакала, — сказав він. — Чому?