Я згадала материн лист.
—Маю неприємний лист із дому.
—Про що?
Я вагалася.
—Мати написала. Вона... — горло знову здушили сльози, — вона йде від батька.
Вестрі притягнув мене до себе й обійняв за плечі. Моя голова притулилася до його грудей. Я почувалася захищеною.
—Співчуваю, — сказав він.
Це слово відлунювало в невеличкому бунгало, витало в повітрі. Ми довго-довго мовчали.
Зрештою я поглянула вгору на Вестрі. Він поруч. Тут і зараз. І тієї-таки миті все інше втратило значення.
Його долоні мандрували вгору моїми руками. До плечей, до шиї, до вилиць. Усередині мене заворушилося щось нове. Він нахилився ближче, і губи торкнулися вуст так ніжно й солодко. Вестрі пригортав мене, і я не хотіла опиратися.
Він обіймав і заколисував мене. Двадцять сьоме листопада. Звичайнісінька дата, квадратик у календарі. Але для мене це доленосна подія. Того дня я покохала Вестрі.
Розділ 7
Сонце пекло немилосердно. У переддень Різдва — це не справедливо. Удома мати зараз прикрашала б величезну ялинку у вестибюлі. Я майже відчувала запах хвої, і байдуже, що це тільки плід фантазії. Навколо росли самі пальми, а мати більше не жила вдома. Адреса на останньому листі сповіщала, що вона винайняла квартиру в Нью-Йорку.
Я згадала, який щасливий був тато о цій порі. Пригощав виконавців різдвяних пісень гарячим сидром, а сам набивав щоки пиріжками й печивом Максін. Максін. Уже не раз я дивувалася, чому вона мені не пише. Та останнім часом пошта затримувалась, і щодня в обід дівчата марно виглядали «джип», який промчить через зелений газон і доставить довгоочікувані листи.
Від Джерарда нових звісток не було, і це тривожило мене найдужче. З одного боку, його мовчання давало полегшу, і мої почуття до Вестрі вільно розросталися. З другого — я щодня хвилювалася за Джерарда й уявляла його на холодній чужій землі. Він воював за Америку. Бився за мене.
Кітті, здається, змирилася зі смертю містера Ґелфмена, але ніколи більше не говорила про це. Натомість вкладала всі фібри душі в Ленса. Часто вислизала зустрітися з ним і поверталася дуже пізно. Але хто я така, щоб судити?
Аж ось уже Святвечір. Трапилася вільна хвилинка перед різдвяною службою, і я крадькома, поки медсестра Гільдебренд не покликала розпаковувати нові матеріали, вискочила із санчастини й побігла на пляж.
У бунгало було порожньо, і я засмутилася. За останній місяць Вестрі тричі брав участь в операціях, і ми майже не бачилися. Заглянувши до нашої поштової скриньки в підлозі, я знайшла конверт і засміялася.
Моя люба Кліо!
Веселого Різдва! Вибач, що ми так рідко бачимося. Здається, мій командир вирішив перекваліфікуватися в погонича рабів. Я зміг вирватися тільки нині зранку та сподівався зустріти тут тебе, але не пощастило. Утім різдвяний подарунок чекає на тебе. Можливо, колись ми вдвох відсвяткуємо Різдво по-справжньому.
Твій Грейсон
Я перечитала останнє речення знову, і на очі набігли сльози. «Можливо, колись ми вдвох відсвяткуємо Різдво по-справжньому». Справді? Думка водночас лякала й манила. У схованці лежала маленька коробочка, красиво обгорнута у фольгу, яку Вестрі, імовірно, поцупив з їдальні. Мої пальці нетерпляче розв’язали червону стрічку. Я підняла віко й побачила овальний золотий медальйон на тонкому ланцюжку. Усередині було порожньо, але задню стінку прикрашало гравіювання «Грейсон і Кліо».
Усміхаючись, я гордо повісила ланцюжок на шию, а потім дістала із сумки ручку й зошит.
Мій любий Грейсоне!
Дякую за подарунок. Я в захваті. Знаєш, за двадцять один рік у мене ніколи не було медальйона. Але я мріяла про нього, а тепер гордо носитиму. І нізащо не зніматиму. Я стільки всього хочу покласти всередину. Доведеться тобі допомогти з вибором.
Сумую за тобою, але в бунгало стає легше. Навіть коли ми не разом, тут я наче зустрічаю тебе. Стіни бережуть пам’ять про твою присутність, і від неї тепло на душі. Веселого Різдва!
З любов’ю
Кліо
Увечері, просто перед різдвяною службою, привезли пошту. Я сторожко дивилася на ящик: хтозна, що він ховає в собі, особливо після несподіваного й досадливого материного листа. Пішла від тата, але нічого не пояснила. Звісно, за цим стоїть якась історія.
—Тільки один для тебе, — сказала Мері, простягаючи світло-рожевий конверт.
Рожевий. Наче камінь з душі. Точно не від Джерарда. Але я ненавиділа себе за відчуття полегкості. Не те щоб я не хотіла знати, що з ним. Ні, усе набагато складніше. Я глянула на елегантний акуратний почерк і прочитала зворотну адресу. Максін. Заховавши конверт у кишеню, я рушила до дверей. Удалині почувся церковний подзвін, аж раптом я повернулася до медсестри Гільдебренд, що сиділа за столом і заповнювала папери. Як вона проводитиме Різдво? Зовсім сама на цьому дивному острові. Медсестра Гільдебренд ніколи не згадувала про сім’ю. Якщо вірити дівчатам, у неї далеко не щасливе минуле. Напевно, їй самотньо цієї пори. Так, вона рідко всміхалась і розтуляла рота, лише щоб наказувати нам. Але зараз Різдво. Ніхто не заслуговує бути сам на Різдво. Невже жодна душа не покликала її на службу?