— Ні, — сухо відказала подруга. — Сумую за холодом. Остогидло це сонце.
—А мені, здається, ніколи не остогидне, — відповіла я і потягнулася за халатом, який висів на узголів’ї. — Кітті? Можна тобі дещо розказати по секрету?
—Так.
—Я переживаю.
— Про що? — в очах Кітті світилась утома, але причиною був не тільки ранній підйом.
Останнім часом на її обличчі проступало глибоке виснаження. Востаннє ми говорили про Ленса на Різдво. Я переповіла Кітті все, що почула від Атеї, але мої слова не справили на неї жодного враження. Скидалося на те, що між Кітті й Ленсом усе скінчено. З кожним днем вона все дужче заглиблювалася в себе, і я хвилювалася. Невже Ленс скривдив Кітті так само, як Атею?
— Я переживаю, що острів змінив нас, — промовила я.
Кітті подивилася не на мене, а крізь мене. На стіну позаду.
— Так, змінив, — тільки й сказала вона.
Розділ 8
—Кітті, я просто... — але мене перебив стукіт у двері.
—Хто там? — гукнула я.
—Це я, Мері.
Підв’язавши халат, я відчинила двері веселій рожевощокій Мері.
—Доброго ранку, красуні, — привіталася вона, зазирнувши в кімнату й даремно намагаючись перехопити погляд Кітті.
Мері вже повністю відновилася після нападу малярії та енергійно пурхала санчастиною, поки всі ми бурчали й стогнали. Стелла шепнула, що вона стала зустрічатися із солдатом на ім’я Лу, але сама Мері тримала язик на припоні. Я сподівалася, що це правда. Вона заслуговує щастя.
І цієї миті у мене закололо в серці. Лист. Лист від колишнього нареченого Мері. Я глянула на взуттєву коробку біля столика, куди заховала конверт, обіцяючи собі, що віддам його, коли відчую, що вона готова. Та коли я відкрила коробку, на землю випав останній лист від Джерарда. Я почервоніла та похапцем заховала його назад. Хіба Мері зможе подивитися в очі своєму минулому, якщо я не даю ради моєму?
— Я прийшла запросити вас на невеличку вечірку, — вела далі Мері. Її очі сяяли, наче від закоханості. Радше нової закоханості. — Сьогодні ввечері ми невеликою компанією виберемося на пляж. Стелла, Ліз, іще кілька дівчат. І дехто із солдатів. О сьомій тридцять сідаємо у вантажівку й вирушаємо на пляж Леатра. Здається, Вестрі також буде, Енн.
Мері багатозначно глянула, але я вдала, що нічого не розумію. Ми з Вестрі вже три тижні не розмовляли. І тиша, яка запала між нами, лякала. Так, командир відряджав його на операції. Без упину. Проте Вестрі не з’являвся в бунгало навіть у звільнення.
Пляж Леатра. Звідти рукою сягнути до бунгало. Нашого бунгало. Мені забило дух. Чому я хвилююся? Звісно, ніхто його не знайде. Крім нас із Вестрі, ніхто не знав про його існування. Іноді взагалі здавалося, що хатинку бачимо тільки ми. Ми навіть говорили на цю тему останнього разу, коли були там удвох і раптом помітили солдата, що блукав безлюдним пляжем. Він гучно свистів, і в мене на спині виступили сироти. А якщо він виявить бунгало? Побачить нас? Саме тоді я усвідомила, як сильно люблю наш маленький куточок і як ревно прагну, щоб він залишився в таємниці.
—Хтось іде, — панічно прошепотіла я до Вестрі.
Крізь вікно ми спостерігали, як солдат шкандибав по білому піску. Здається, він був під чаркою. Армійці багато пили, і тропічна спека тільки підсилювала сп’яніння.
— Небезпека минула, — за кілька секунд мовив Вестрі. — Він нас не помітив.
Та чому він нас не помітив? Бунгало стояло близько до пляжу, ледь-ледь прикрите кущами й пальмовими стовбурами. Маючи хоч грам допитливості, людина помітила б його. То чому інші його не знаходять? Як ця хатинка зуміла стільки років залишатися невидимою менше ніж за кілометр від військової бази з кількома тисячами солдатів? Я розмірковувала про це і майже повірила, що бунгало — лише вигадка. Наша вигадка, міраж, витворений полінезійським сонцем спеціально для нас із Вестрі.
—То як, — Мері чекала на відповідь. — Ви будете?
Я повернулася до Кітті. Вона не виказала цікавості, думала про щось своє.
—Я піду, але тільки якщо Кітті йде теж, — сказала я.
Це заскочило її зненацька.
—Ні, — похитала головою Кітті. — Я не можу.
—Чому?
Замість відповіді — тиша.
Я взялася під боки й усміхнулася.
—От бачиш? Ти навіть викрутитися не можеш. Мері, ми будемо.
—Чудово. Зустрінемося на парковці о сьомій тридцять.
* * *
Кітті вагалась, але зрештою приєдналася до мене. Коли ми виходили з кімнати, я пильно придивлялася до подруги. Що в ній змінилося?
Так, щоки зблідли, а неслухняне волосся зовсім скуйовдилося. На виході Кітті навіть не глянула в наше овальне дзеркало. Але якби глянула, не знаю, чи помітила б відмінність. Змінилося не тільки волосся, а й фігура. Минулого тижня в їдальні я чула, як Стелла шепотілась із Ліз про Кітті та дві порції картопляного пюре. «Вона поїде додому з десятьма зайвими кілограмами». Кітті справді трохи округлилася, але занедбане волосся, бліда шкіра й пухкі щічки не псували її вроду. Вона залишалася красунею, незважаючи ні на що.