Вестрі відступив на крок.
—Ти така прекрасна, що я не можу намилуватися. Хочу сфотографувати тебе.
Він витягнув з наплічника фотоапарат і звелів стати біля стіни.
—Ось так, — мовив він після сліпучого спалаху. — Чудово.
—А тепер ти, — мовила я і вихопила фотоапарат. — Хочу сфотографувати тебе. Хочу запам’ятати цей вечір, оцю мить.
Вестрі скорився і став біля стіни, де ще мить тому була я. Я вбирала його очі крізь об’єктив, сподіваючись закарбувати цей момент навіки, а тоді натиснула на кнопку.
1 коли я поставила фотоапарат на стіл, Вестрі без жодних зусиль підхопив мене, наче пір’їнку, і дбайливо поклав на ліжко. Я гладила його руки. Дужі й міцні м’язи. Його губи торкнулися моїх, і серце шалено загупало. Я вдихала знайомий запах його шкіри та п’яніла. Розстебнула сорочку, і мої пальці ковзнули по торсу. М’язи ледь здригнулися від дотику, і Вестрі всміхнувся. Я теж уся затрепетала, коли він узявся за блискавку моєї сукні. Ніжні руки роздягали мене й пестили, несамовиті поцілунки вкривали шкіру. І я повірила, що Вестрі мріяв про цю мить тисячу разів, як і я.
Наші тіла були наче створені одне для одного. Ідеально припасовані. Я заплющила очі й поклялася запам’ятати кожну секунду, кожен подих, кожен дотик. І, коли все сталося, ми ще довго лежали, міцно-міцно обіймаючи одне одного. Я відчувала тепло його грудей, а наші серця билися в унісон з хвилями, що вибігали на берег.
—Вестрі, — прошепотіла я.
— Що, кохана?
—Що буде, коли це все закінчиться?
—Ти маєш на увазі, коли війна скінчиться?
—Так. Коли ми вирушимо додому.
—Якби я знав, — цілуючи моє чоло, сказав він.
Зненацька золотий обідок на безіменному пальці обпік мене холодом, і я інстинктивно відсунулася від Вестрі.
—Ти думаєш про нього, так?
Я зітхнула.
—Усе складно.
—Коли говорить кохання, усе просто.
Для Вестрі все справді було просто. Ми кохали одне одного — і крапка. Проте я дала слово Джерардові. Тому Джерарду, який зараз ризикує життям на полі бою. Джерарду, який чекає, що я стану його дружиною. Хіба я можу так з ним учинити?
Я підвела очі на Вестрі, і в серці пробудилася рішучість. Кохання до цього чоловіка заповнило все моє буття. Я ніжно поцілувала Вестрі й поклала голову йому на плече. Ми цілу вічність слухали французькі пісні, забуваючи про людей, час і простір, аж доки мої повіки не стали важкі-важкі.
Не знаю, скільки минуло часу — кілька хвилин чи кілька годин, але я схопилася з ліжка, почувши хрускіт гілля. Нашвидкуруч вдягнувшись і застебнувши сукню, я визирнула з вікна й побачила на пляжі невиразну тінь.
—Хто це може бути? — прошепотіла я до Вестрі, який зіскочив з ліжка, натягнув штани й накинув сорочку. Він навіть ґудзики не застібав, а одразу відчинив двері. Я рушила за ним і усвідомила, що геть загубилася в часі. Напевно, Кітті й усі решта вже шукають мене.
—Хто тут? — гукнув Вестрі до силуету.
—Це я, Кітті, — озвався знайомий голос. Ми вибралися з гущавини й побачили її обличчя в місячному світлі. Подруга була перелякана. — Енн? Це ти?
—Так. — Я зненацька збагнула, що моє волосся розтріпане. Я застебнула сукню повністю? Що вона подумає, побачивши напівголого Вестрі?
—Ой, — Кітті помітила його. — Я... Перепрошую, що завадила. Просто ми вже збиралися на базу й не могли знайти тебе, Енн.
—Вибач, Кітті, — засоромлено перепросила я. — Я геть забула про час.
На щастя, Кітті не розгледіла бунгало серед кущів.
—Я вже збиралася йти, — сказала я і повернулася до Вестрі. Боже, він був такий вродливий. Я не хотіла нікуди йти. Я воліла залишитися тут з ним, мабуть, навіки. — Добраніч, Вестрі.
—Добраніч, Енн, — по-змовницьки всміхнувся він.
Ми з Кітті брели пляжем мовчки, і зрештою вона спитала:
—Ти кохаєш його?
—Кітті!
Подруга взяла мене за руку.
—Усе гаразд. Мені байдуже, кого ти кохаєш. Я просто хочу, щоб ти була щаслива. Ти щаслива?
Я звела очі на місяць, а тоді озирнулася на берег, який вів до бунгало.
—Так, — зізналась я. — Я ніколи в житті не відчувала більшого щастя.
Дорогою назад ніхто не зважав на вибоїсту дорогу. Стелла поклала голову на коліна Віллові, Мері захоплено балакала з Лу, Кітті поринула в роздуми, а я дослухалася до свого серця, сповненого справжнього й чистого кохання. Проте на душі було важко. Мені доведеться вибирати. І, боюся, зовсім скоро.
— Ви чули? — запитала за сніданком Ліз. — Сьогодні солдатів переправляють. Майже всіх. Якась велика битва на сусідньому острові. І цього разу серйозна.