Щодня літаки привозили чимдалі більше поранених. Одні, заціпенілі й скривавлені, не видавали ні звуку, ніби побачене відібрало їм голос і розум. Інші, з тяжкими ураженнями, як-от: розтрощені ноги, відірвані руки, осколки в очах — благали про морфій, і ми якнайшвидше впорскували його, устромляючи голку в зболену шкіру.
Через безперервний потік солдатів ми ані хвилини не сиділи без роботи і вже сумнівалися, що бій іде за планом. Медсестра Гільдебренд віддавала накази чітко та холоднокровно, наче машина:
—Ліз! Збігай у підсобку та принеси чисті бинти. Ти не бачиш, що вони закінчуються? Стелло! Іди сюди, допоможеш мені підготувати цього до операції. Кітті! Солдату на дев’ятому ліжку потрібен морфій. Хутчіш!
Медсестра Гільдебренд муштрувала нас, і не дарма. Мало кому з медсестер досі випадало працювати так інтенсивно. Та й емоції кипіли. Дівчата обступали кожного новоприбульця, шукаючи знайомі обличчя.
Якось уранці в перших числах квітня біля входу гукнули:
—Медсестру, негайно!
Я побачила пілота, який тримав на руках закривавленого солдата.
— Не було часу чекати на ноші — я приніс його так. Хлопець спливав кров’ю в літаку. Якщо йому ще можна допомогти, то варто поквапитися. Славний хлопець.
Я швиденько прикотила ноші, допомогла пілоту покласти пораненого й одразу впізнала скривавлене лице. О господи, це Вілл — хлопець Стелли!
—Далі я сама, — сказала я. — Дякую, лейтенанте.
— Будуть іще, — замогильним голосом сказав він. — Щойно передали по радіозв’язку. Гаряче там. Багато поранених.
Із серцем, сповненим жаху, я повезла Вілла в операційну. Доктор Вілер саме мив руки.
—Док! — крикнула я. — Терміновий випадок.
Я махнула Мері, яка працювала неподалік, і, коли вона підійшла, прошепотіла.
—Це Вілл. Він серйозно поранений. Де Стелла?
Мері показала в протилежний кінець палати, де Стелла й медсестра Гільдебренд накладали гіпс. Солдат застогнав, коли йому вправили коліно.
—Треба повідомити їй.
—Ні, — заперечила я. — Вона потрібна нам. Нам потрібна кожна працездатна медсестра на цьому острові. Лейтенант сказав, що будуть нові. Може, Лу. Може, Вестрі. Ми повинні працювати далі. Немає часу побиватися.
Вона похмуро кивнула.
—Постараюся її не підпускати.
—Дякую, — мовила я. — Я пильнуватиму його. Якщо будуть якісь зміни, покличу Стеллу.
За годину привезли ще двадцять трьох солдатів, тоді ще дев’ятьох, а потім — одинадцятьох. Троє померли. Стан більшості стабілізувався, і їх доправили літаками додому, тому що ми не могли надати потрібної допомоги.
—Суцільне криваве місиво, — сказала Ліз, витираючи очі носовичком. Вона ледве витримувала цей темп, як і всі ми.
—З тобою все гаразд? — Я поплескала її по плечах. — Хочеш, я поговорю з медсестрою Гільдебренд, щоб тобі дали вихідний?
— Ні. — Ліз розправила білий халат. — Я впораюся. Я мушу.
Я глянула на Кітті, яка з іншою медсестрою гарячково клопоталася біля нового пацієнта. Бинти коло ліжка свідчили про серйозну травму голови. Пальці Кітті квапливо промокали лоб спиртовим розчином. Солдат кривився. Кітті, ледь хитаючись, накладала пов’язку. Дивно якось. А тоді ноги подруги підломились, як першої днини на летовищі, і вона впала на підлогу. Цього разу не знайшлося нічого, що пом’якшило б удар.
Я кинулася на поміч і взялася обмахувати її обличчя.
— Кітті, Кітті! Отямся. Ти зомліла.
Ліз принесла слоїк нюхальної солі. Я підсунула його під ніс Кітті, і за мить вона розплющила очі.
—Який сором, — сказала вона. — Тільки глянь на мене. Тут повно солдатів, які потребують допомоги, а я навіть на ногах не можу втриматися.
—Тобі треба відпочити, — заспокоїла я Кітті. — Я проведу тебе до кімнати. Медсестра Гільдебренд не буде заперечувати.
—Добре. Але не треба мене проводити. Ти потрібна тут. Я сама дійду.
—Гаразд, — здалась я. — Та будь обережна.
Кітті вийшла із санчастини, а я повернулася до ліжок, на яких солдати чекали ліків, пов’язок, операції або просто смерті.
— Ми повинні їй сказати, — почувся за спиною голос Мері. — Док каже, що з Віллом усе зле.
Я кивнула.
— Підемо разом?
Ми підійшли до Стелли, яка шукала щось у шафці.
—А я гадала, що вони поповнюють проклятущі запаси, — мовила вона. — Ви бачили йод у цьому забутому Богом місці?
—Стелло, — озвалася Мері. — Сядь, будь ласка.
—Сісти? Навіщо? — Вона підозріливо глянула на мене.
Я взяла Стеллу під руку й усадовила на крісло.
— Вілл. Його поранили. Тяжко поранили.
Стела йойкнула й затулила рота рукою.