— Ні-ні. Ні, я не вірю! — Вона дивилася то на мене, то на Мері. — Де він?
—Доктор Вілер докладає максимум зусиль, — сказала Мері й кивнула в бік операційної, — але прогноз не дуже добрий.
Стелла кинулася до операційної, ми побігли за нею.
— Вілле! Вілле, це я! — Вона уклякла біля столу, обережно поклавши руку коханому на груди. — Це я, Стелла.
Вілл не поворухнувся. Його дихання було поверховим.
—Док, ви урятуєте його? Ви мусите його врятувати.
Цієї миті Вілл розплющив очі. Але повіки затремтіли та знову опустилися.
—Вілле! — зойкнула Стелла. — Вілле, повернися.
Він знову розплющив очі, а тоді заворушив губами та кволо промовив:
— Я тут, Стелло. Я тут.
Доктор Вілер скинув окуляри.
—їй-богу, — сказав він, — хлопчина отямився. Можливо, він справді впорається.
Стелла не звертала уваги на сльози, що котилися по щоках, і міцно стискала руку Вілла.
—Усе буде гаразд. Ох, Вілле! — І вона притулила голову до його шиї.
Ми з Мері витерли сльози. У Вілла з’явився шанс. І слава богу. А що буде з Лу й Вестрі? Що буде з іншими солдатами? Чи пощастить їм так само? Чи пощастить нам?
* * *
Зміна добігла кінця об одинадцятій вечора. Проте багато дівчат, так само як і я, не хотіли йти із санчастини. А якщо привезуть Вестрі? І я з ним розминусь? Однак медсестра Гільдебренд суворо звеліла розходитися.
— Ви втомились і стаєте нехлюйками, — сказала вона.
І мала рацію. Ліз забула дати пацієнту ліки, а я покликала доктора Вілера не до того солдата. Він мав оглянути травму голови на дев’ятнадцятому ліжку, а не перелом ноги на сьомому. Дев’ятнадцяте, сьоме, двадцять третє. Четверте. Ліжка, числа, солдати — усе пливло перед очима, а коли я їх заплющувала, то бачила лише багряну барву крові.
Зайшовши до казарми, я зрозуміла, що геть забула про Кітті. З нею все добре? Я поспіхом піднялася сходами й застала сплячу подругу в ліжку.
— Кітті, — прошепотіла я, — як почуваєшся?
Вона перекотилася на бік і підвела очі:
—Зі мною все гаразд. А як солдати? Що там у вас відбувалося?
—Божевілля, — відповіла я. — Привезли Вілла, він серйозно поранений. Але ми віримо, що він упорається.
—Добре. А Вестрі? Щось про нього чути?
—Поки що нічого. — На очі знову набігли сльози.
— Привезли пошту. Лист на ліжку.
—Дякую. Добраніч, Кітті.
Щоб не заважати подрузі увімкненою лампою, я взяла конверт і, підійшовши до вікна, роздивилась ім’я відправника під місячним світлом. Джерард.
Кохана!
Ти не пишеш мені, і вчора, хай як не хочеться про це згадувати, мене здолав страх. Я відчув щось лихе. На душі важко, але я не йму цьому віри. Щось трапилося? Ти в безпеці? Будь ласка, напиши, що так.
Я зараз у Франції, у складі 101-ї повітрянодесантної дивізії. Далеко від домівки, далеко від тебе. Ми живемо в суворих умовах, війна є війна. Щодня гинуть солдати. Однак у мене є листівка, яку ти виготовила. Та, із червоним сердечком. Я тримаю її в кишені й вірю, що вона охороняє мене. Я повернуся додому. До тебе, Енн. Обіцяю.
Твій Джерард
Я розплакалася, запхала лист назад у конверт і дістала набір для письма. На блакитному папері були витиснені мої ініціали «ЕЕК». Енн Елізабет Келловей. Ідучи сюди, я збиралася писати багато листів матері, татові, Максін, а найбільше — Джерардові. Але набір для письма порохнявів у коробці, і мені стало соромно. Могла б і знайти час відповісти Джерарду. Я сіла писати листа, хоч і не розуміла, про що писати.
Любий Джерарде!
Шлю тобі звістку, що в мене все добре. Пошта постійно затримується, і я тільки зараз одержала твої листи.
Я замислилася про брехню. Білу брехню.
Я писала би більше, та зовсім не маю часу. Коли не працюємо, ми спимо. Коли не спимо, працюємо.
Ще одна брехня.
Я часто думаю про тебе й сумую.
З любов’ю
Енн
* * *
—Знаєте, що допоможе нам згаяти час? — запитала Стелла одного травневого ранку.
—Що? — вдала цікавість Мері.
—Гурток плетіння.
—Легко тобі казати, — відрубала Мері. — Твій Вілл тут, живий і здоровий. Думаєш, нам пряжі бракує?
Стеллу її слова діткнули.
—Вибач, — перепросила Мері. — Я не хотіла.
— Не переймайся, — відповіла Стелла. — Я просто подумала, непогано було б коло чогось заходитися. Замість цілими вечорами слухати новини по радіо.
—Непогана думка, — озвалась я.
—Гадаю, тубільцям знадобилися б рядна, — додала Мері. — Для дітей. Можемо плести їх.