—Я з вами, — сказала Кітті.
—І я, — зголосилася Ліз.
— Можемо почати сьогодні після зміни, — запропонувала Мері.
—Добре, — усміхнулася Стелла. — Я знайду все потрібне. Збираємось у кімнаті відпочинку.
* * *
Стелла мала рацію. Кілька наступних тижнів ми жили пряжею. Сплели одне покривало, а потім друге. На третьому й четвертому вже планували п’яте: жовті й зелені нитки, велика пальма в центрі.
—Цікаво, хто під цим спатиме? — мовила Ліз, погладивши рукою наш перший витвір. — Ряденце — це така дрібничка, але так приємно виготовляти щось для населення острова. — Ми кивнули. — Ви коли-небудь розмірковували, що вони про це все думають? — вела далі вона. — Одного дня їхня мирна оаза серед океану опинилася в епіцентрі брутальної війни?
—Вони, мабуть, нажахані, — відповіла Мері. — Якби ми могли дати їм щось більше, ніж покривала.
—Але покривала — це вже щось, — заперечила Ліз.
Я згадала про Атею. Мабуть, їй важко. У неї нікого немає. Може, їй знадобиться наше рядно. Або вона знає тих, кому знадобиться.
Дівчата сиділи тісним колом, стукали спиці.
— Я можу віднести покривала знайомій дівчині, острів’янці. Вона допоможе, — запропонувала я. — Завтра піду на ринок.
* * *
—Медсестро Гільдебренд!
—Слухаю! — гаркнула вона, не підводячи очей.
— Можна мені пізніше прийти з обіду?
Медсестра Гільдебренд зсунула окуляри на краєчок носа.
— Яка причина?
— Ну, ми з іншими медсестрами плетемо покривала, — пояснила я. — Щоб мати справу ввечері й відволіктися від переживань...
— Говоріть ясніше, медсестро Келловей, — суворо урвала вона.
—Так, перепрошую. Сьогодні я збираюся віднести покривала на ринок і роздати острів’янам, які їх потребують.
— Покривала? — трохи глузливо перепитала медсестра Гільдебренд.
—Так, мем. Покривала.
Вона похитала головою і знизала плечима.
—Гаразд, можете йти. Але щоб о пів на третю ви були тут. Нам доставлять матеріали й медикаменти. Потрібні всі руки.
Я усміхнулася.
—Дякую, медсестро Гільдебренд. Дякую. Я буду.
* * *
На ринку стояла тиша, можна сказати, що мертва. Оскільки вагомішу масу солдатів перекинули в бій, дедалі менше острів’ян приходили торгувати. Проте я сподівалася побачити Атею. Нам треба поговорити.
Востаннє я бачила її кілька місяців тому, коли Атея увійшла до церкви на Святвечір і я хвилювалася за неї. Покривала — це тільки привід переконатися, що з нею все гаразд.
—Перепрошую, — озвалася я до беззубої жінки з немовлям, що нудилася біля столика, заставленого бананами й жмутками екзотичного зеленого салату. — Ви не бачили Атею?
Жінка скептично підвела брову та зверхньо сказала:
—Вона тут нема.
—Ох, — зітхнула я і піднесла кошик з покривалами. — Я хотіла віддати їй оце.
Після цього жінка злагідніла та вказала на пагорб за кількасот метрів.
—Вона з Тіта. Зелений дім. Ти знайти вона всередині.
—Дякую, — мовила я і рушила до пагорба. Вантажівка повертатиметься на базу менше ніж за годину, тому слід поспішити. Стежина вела туди, куди показала жінка. Мої світлі лаковані черевички забруднились, але я не звертала уваги. Ляснула москіта, який сів на руку. Стежка завертала в гущавину. Під покривом тропічного лісу стало темніше, і я ледве розгледіла маленький зелений будиночок, що зливався з пагорбом, наче частина природи. Напевно, сюди.
Біля стіни будиночка, зведеного з уламків деревини й намитих морем дарів, стояв велосипед. Я простягла руку до дверей, щоб постукати, і здригнулася від пронизливого кудкудакання курки. Мабуть, я дурепа, що отак заявилася сюди?
У дверях з’явилася літня жінка із зібраним в акуратну косу волоссям.
—Я прийшла зустрітися з Атеєю, — тихо сказала я і вже знайомим жестом підняла кошик з покривалами.
Жінка кивнула і пробурмотіла щось незрозуміле чи то французькою, чи то таїтянською. За дверима почулися кроки.
— Енн! — гукнула Атея, вистромивши голову з-за літньої жінки. — Ти тут!
Я її ледве впізнала. Мабуть, тому що Атея була в сукні, розмірів на п’ять завеликій як на її худу комплекцію. Цілком можливо, що цю сукню виписали з каталогу одягу зразка 1895 року. Та навіщо Атеї сукня, якщо досі вона прекрасно обходилася шматком тканини?
—Так, перепрошую за вторгнення. Я... Я хотіла переконатися, що з тобою все гаразд. І віддати тобі це.
Атея взяла кошик й охнула.
—Красиво. Це мені?
—Так, тобі й усім, кому вони знадобляться, — усміхнулась я. — Як твої справи?
Видно, моє запитання викликало суперечливі відчуття, бо замість відповіді дівчина сказала: