—Заходь у будинок. Це Тіта.
Літня жінка кивнула.
—Приємно познайомитися, Тіто. Я Енн.
Атея провела мене до солом’яного крісла, і я сіла. Тіта принесла горня із чимось теплим.
—Чай, — сказала вона. — Для вас.
Я подякувала і сьорбнула з горнятка. Напій був солодкий і пряний.
—Смачно, — мовила я. — А що це таке?
— Кава-кава, — відповіла Атея. — Вона тебе заспокоїть.
Я кивнула. Й Атея мала рацію. З кожним ковтком на душі ставало легше, а в голові розросталася п’янка порожнеча. Усе навколо лагіднішало. За кілька хвилин зазубрини на шорсткій віконній рамі згладились, а брудна підлога здавалася вкритою м’яким східним килимом.
—Це вона? — запитала в Атеї Тіта.
Атея кивнула.
Тіта підсунула свій стілець ближче.
— Це ти знайшла майстровий дім?
Спочатку я не втямила, про що мова, а тоді згадала слова, вимовлені Атеєю на пляжі кілька місяців тому. Геть забула розповісти про це Вестрі.
—Так, якщо ви про бунгало.
Тіта багатозначно подивилася на Атею.
—Ти повинна знати дещо, — мовила жінка, і я не змогла відвести погляду від її полум’яних очей. — Легенда каже, що на кожного, чия нога ступить у бунгало, чекає сто років, — вона запнулася, наче шукаючи потрібне слово, — жалів.
—Я вас кепсько розумію, — сказала я, відставивши горня на дерев’яний столик ліворуч. Кімната ніби наповнилася серпанком. Що було в тому чаї?
—Там трапляються погані речі, — мовила жінка.
Я похитала головою. О, як вона помиляється! Там трапляються чудові речі. Це наша мила схованка, місце, де виросло моє кохання до Вестрі. Як вона може таке казати?
— Наприклад? — до мене повернувся голос.
—Занадто страшні речі, щоб говорити про них, — прошепотіла Тіта та звела очі на розп’яття посеред стіни.
Я квапливо підвелась, і кімната наче пливла.
—Отже, — мовила я і вхопилася за спинку крісла, щоб встояти. — Дякую за чай, але мені вже час іти, — і, обернувшись до Атеї, я додала: — Бережи себе, люба. А якщо знадобиться допомога, не забувай про мою пропозицію.
Вона кивнула і крадькома зиркнула на Тіту. Я вже повернула клямку, та зупинилася.
—Стривайте. Ви сказали, що бунгало належало майстру. А часом не знаєте його імені?
Тіта подивилася на Атею, а відтак на мене.
— Знаю, — мовила вона із сумом в очах. — Його звали Поль. Поль Ґоген.
* * *
Увечері, щойно Мері роздала всім пряжу, до кімнати відпочинку ввірвалися солдати. Ми перелякано підвели очі.
—Сестри, швидше! — крикнув один з них. — Ви потрібні в санчастині. У нас цілий літак поранених. Цього разу їх забагато.
Спиці випали з рук, і разом з іншими дівчатами я помчала до санчастини. Медсестра Гільдебренд голосно роздавала накази.
— Кітті, залишаєшся зі мною: асистуватимемо докторові Віле-ру. Стелло, відповідаєш за ліжка від першого до одинадцятого. Ліз — від дванадцятого до дев’ятнадцятого. Мері й Енн, ви приймаєте нових. Головне — це порядок. Сьогодні буде багато жаху й мук. Але ви приїхали сюди допомагати. Зберіться на силі, медсестри. Нас чекають години безперервної роботи.
Ми розбрелися на свої пости, і, коли привезли перших солдатів, зрозуміли, що цього разу все по-іншому. Рани жахливіші, крики голосніші, а темп інтенсивніший, аніж у попередні дні.
Ми з Мері працювали на вході, приймали й розподіляли поранених, які зойкали та благали про допомогу. Одні ледь чутно, інші так голосно, що неможливо було слухати. Юний солдат з пораненою головою чимдуж потягнув мене за руку, аж розірвав рукав сукні.
—Де моя мама? — кричав він. — Хочу до мами!
Лячно було це бачити. Кров, страждання і несамовитий біль перетворювали дорослих чоловіків на перестрашених хлоп’ят. Але ми працювали. Збиралися на силі, як наказала медсестра Гільдебренд, і працювали далі. Щоразу, як здавалося, що сили от-от закінчаться, з’являлося друге дихання.
Останній літак приземлився о другій тридцять. У санчастину завезли дев’ятьох солдатів. Біля дверей залементувала Мері. І жах у її голосі все мені розповів.
Підбігши, я побачила на ношах бездиханного й сильно обпеченого Лу.
Солдат коло дверей похитав головою.
—Вибачте, мем. Він помер дорогою сюди. Ми доклали максимум зусиль...
—Ні! — закричала Мері, несамовито хитаючи головою. — Ні!
Кинувшись до вояка, вона схопила його за комір.
—Чому ви не допомогли йому? Чому ви ніяк не зарадили?
— Мем, — відповів той, — запевняю вас, ми виконали все можливе. Але його рани були надто тяжкі.
— Ні, — уклякла Мері. — Ні, цього не може бути. — Потім вона підвелася, поклала голову на груди Лу й плакала в його закривавлену сорочку. — Лу! Лу! Ні, Лу, ні!