—Дякую, медсестро Гільдебренд. — Від її доброти з моїх очей бризнули сльози. — Я навіть не очікувала, що ви...
—Досить, — відрубала вона. Доброта зникла з обличчя, поступившись знайомій суворості. — Час повертатися до роботи.
* * *
У день, коли Мері вирушила додому, сумували ми всі, особливо Кітті, яка не виходила з кімнати й не змогла провести її на летовище разом з рештою.
Острів нещадно обійшовся з Мері, мабуть, жорстокіше, ніж із будь-ким. Він зустрів її малярією, ледь не відібрав життя, а потім розбив серце.
— Прощавай, подруженько, — мовила Стелла.
—Ми ніколи тебе не забудемо, — завторувала Ліз.
Мері, наче тінь, стояла біля трапа. Ще худорлявіша, ніж раніше. Пов’язки на зап’ястях затуляли порізи, якими вона помережила руки й ледве не загинула.
Вона витягнула носовичок і витерла почервонілі очі.
—Я дуже сумуватиму за вами, — сказала вона. — Зовсім не хочеться їхати додому. Ви стали для мене як сестри.
Я стиснула її долоню.
—Час, люба. Їдь додому. Бережи себе.
У моїй кишені лежав лист від Едварда. Я не думала, що так довго триматиму його в таємниці. Чи готова вона прочитати його зараз? Не має значення. Лист належить їй.
—Отже, бувайте, — озвалася Мері й підняла саквояж.
Вона повернулася до трапа, а дівчата тамували сльози.
—Стій, — гукнула я. Мері спантеличено обернулася до мене. Я витягла з кишені конверт і вклала його в долоню подруги. — Цей лист прийшов тобі. Пробач, що я не сказала про нього. Хотіла вберегти тебе від нового болю.
Очі Мері зблиснули, коли вона помітила ім’я адресанта.
—О боже, — ахнула вона.
—Вибач мені, — мовила я, ступаючи крок назад.
Але Мері стиснула мою руку й відповіла:
— Не переймайся. Я розумію. Справді.
—Я так за тобою сумуватиму, — мовила я. Якби тільки все склалося по-іншому. У Мері, у Кітті, у кожної з нас. — Пообіцяй, що розшукаєш мене в Сіетлі, коли закінчиться війна.
—Обіцяю. — І, стиснувши в долоні лист, Мері зникла з нашого життя. Мабуть, назавжди. І від цього на острові стало ще самотніше.
* * *
Дуже довго мені здавалося, що Вестрі ніколи не повернеться. Без нього острів став зовсім іншим, особливо тепер, коли Мері поїхала, а Кітті майже не підводилася з ліжка. Був уже кінець травня, коли посеред чергування ми почули з гучномовців оголошення, що солдати повернулися.
— Ідіть, — дозволила медсестра Гільдебренд.
Навіть не подякувавши їй, я вибігла на вулицю і не спинялася, доки не добралася до злітної смуги. Назустріч утомлено тяглися солдати з важкими рюкзаками та ще важчими серцями. Ленс, полковник Донаг’ю, інші знайомі обличчя. А де Вестрі? Я роззиралася, шукаючи, кого можна розпитати. Елліот уже відслужив свій термін і поїхав додому раніше. Хто ще може знати, де Вестрі?
— Ви бачили Вестрі? — запитала я в незнайомого солдата. Він опустив голову.
— Перепрошую, мем. Я не знаю такого.
Я кивнула. А тоді помітила хлопця, що мешкав з Вестрі в одній казармі.
—Теде, — наблизилась я до нього. — Де Вестрі? Ти його бачив? Він похитав головою.
—Даруй. Не бачив відучора.
—Тобто?
— Він був на передовій і...
Серце загупало в грудях.
— Що ти хочеш сказати?
— Його не було в літаку.
— Як це розуміти? — скрикнула я. — Невже він не повернеться? Невже ви просто залишили його там?
—Увечері прилетить другий літак, — мовив Тед. — Молитимемося, щоб Вестрі повернувся ним.
Тед трохи підняв кашкет, я кивнула, і він повернувся до шеренги солдатів, спраглих гарячої страви й м’якого ліжка.
Дивлячись їм услід, я стиснула медальйон, який вартував на шиї, сподіваючись, що Вестрі, хай де він є, відчує моє кохання. Я щосили бажатиму, щоб він повернувся. Я повинна.
* * *
Увечері повітря наповнила незвична для травневих тропіків прохолода. Я тремтіла, ідучи берегом — дурна затія, якщо зважати на стан Кітті. У неї вже кілька днів були слабкі перейми, але вона запевняла, що все гаразд. Я пообіцяла повернутися за годину й усе одно відчувала докори сумління. Але спокій бунгало був потрібен мені як ніколи.
Я відімкнула двері й закуталася в покривало, прислухаючись до гулу літаків. Хоч би він повернувся. Боже, прошу, вбережи його.
Та замість кроків на піску я чула тільки дощ — спочатку одна крапля, дві, а тоді сотні й тисячі. Здавалося, небо розверзлось і випускає всю свою вологу простісінько на дах бунгало.
Відчинивши двері, я висунула руку, і краплі вабили надвір, укриваючи шкіру жагучими поцілунками. Я ступила ще один крок, заплющила очі й підняла обличчя до неба. Теплий дощ укрив лице й волосся. Кілька секунд — і сукня змокла наскрізь. За нею вологи набрала комбінація, і я розстебнула ґудзики на корсеті. А тоді краєм ока я помітила фігуру. Нечіткий силует удалині. Я сміливо рушила назустріч, продираючись крізь бісерну завісу дощу, доки не впізнала його лице, змарніле за місяці боїв і спрагле любові, яку я так хотіла йому дати.