У Кітті почалася кровотеча, це було ясно.
—Кітті, — сказала я, але вона загорлала. — Кітті, тужся. Зараз.
Здавалося, вона не чує нічого, крім свого болю. Я стиснула руку подруги.
—Кітті, — вела далі я, — слухай мій голос. Дитина народжується, і ти мусиш мені допомогти. Тужся. Будь ласка. Ти повинна бути сильною.
—Енн, я допоможу, — озвався Вестрі, до якого повернувся дар мови.
Він став навколішки поруч зі мною. Ліхтарик освітив шкіру, потемнілу від місяців під тропічним сонцем. Я й уявити не могла, крізь що пройшов Вестрі. А тепер повернувся і потрапив сюди.
Вестрі намочив носовичок водою з фляги та промокав чоло Кітті, а я безперервно говорила, поки тривали перейми.
— Я вже бачу голівку, — сказала я. — Залишилося трошки.
Кітті глянула на Вестрі повними вдячності очима. Він тримав її за руку та гладив волосся. Ще одне зусилля — і дитина опинилася в моїх руках.
—Дівчинка! — вигукнула я. — Кітті, це дівчинка.
Вестрі допоміг перерізати пуповину кишеньковим ножем і вклав дитя в руки Кітті. Вона пригорнула немовля до грудей.
— Потрібна ковдра, — мовила я, помітивши, що Кітті тремтить.
Вестрі накрив знеможену Кітті покривалом, а потім зняв сорочку:
— Візьми. Загорнемо в неї немовля.
Він обережно закутав дитя в сорочку кольору хакі, порвану та скривавлену в тижневих боях.
Коли Кітті й немовля заснули, ми з Вестрі вийшли надвір і сіли на піску. Я більше не могла стримувати емоцій.
—Не плач, — тихо сказав Вестрі. — 3 нею все гаразд. Ти прийняла пологи краще за будь-якого лікаря.
Я кивнула, витираючи сльози краєчком рукава.
— Просто це не те, чого я хотіла для Кітті. Ленса слід віддати під трибунал за те, що він з нею скоїв.
По обличчю Вестрі пробіг подив, але він кивнув.
—А дитина? Що з нею буде?
—Її забере подружжя місіонерів, яке живе тут на острові. Кітті погодилась, але... — Я махнула рукою в бік бунгало. — Уявляю, як важко їй буде.
— Коли вона зможе підвестись, я віднесу її на базу, — мовив Вестрі. — Якщо ти візьмеш дитину.
Я кивнула.
—Треба доправити її додому до світанку, щоб не наткнутися на свідків.
Вестрі помовчав, а тоді ніжно погладив моє волосся.
— Енн, — сказав він. — Розлука з тобою була нестерпна.
Мені сльози набігли на очі.
— Я хвилювалася за тебе кожної секунди.
— Там було жахливо, — промовив він. — І я пройшов крізь це завдяки одній-єдиній думці: я повернуся до тебе.
Я притулилась обличчям до його теплих голих грудей.
— Не знаю, що зі мною було б, якби ти не повернувся. Не уявляю, як жила б далі.
Вестрі стиснув мої долоні у своїх, а відтак торкнувся каблучки на підмізинному пальці.
— Я більше не можу тебе з ним ділити, — прошепотів він.
— Знаю. — Ми дихали в унісон. Я зняла каблучку з пальця і заховала його в кишеню сукні. — Більше не доведеться. Я твоя. Цілковито твоя.
Вестрі поцілував мене так пристрасно, що прогнав почуття провини, яке гризло мене через Джерарда. Якби не плач дитяти з бунгало, який нагадав про нашу нагальну місію, ми просиділи б в обіймах до світанку.
—Треба віднести їх на базу, — мовила я, ніжно цілуючи щоку Вестрі, його ніс і руку. Ще ніколи в житті я не кохала так щиро й непохитно.
* * *
Вестрі переніс загорнуту в покривало Кітті через увесь пляж до самої бази. Навіть для такого сильного чоловіка завдання було непросте. Коли ми потрапили на територію, його зацілована сонцем шкіра вкрилася краплинами поту. Немовля спало в мене на руках. Дівчинка, закутана в сорочку кольору хакі, була дуже схожа на маму. Вона мала ніс Кітті, а ще високі вилиці. Цікаво, чи виростуть у неї неслухняні кучері. Сподіваюся, що так.
—Зараз ми віднесемо тебе до санчастини, — мовила я до Кітті.
— Енн, ні, адже я...
—Тс-с-с, — зашепотіла я. — Не хвилюйся. Тобі нема чого соромитися.
Була п’ята ранку. Кілька медсестер, мабуть, опікувалися пораненими в правому крилі, але навряд чи ми зустрінемо когось, окрім медсестри Гільдебренд.
Вестрі ввійшов усередину. Я скерувала його до невеличкої палати праворуч, і він обережно поклав Кітті на ліжко. Коли я віддала їй немовля, воно ідеально вписалося в картину. Кітті глянула на мене, а тоді на Вестрі й погладила його заросле щетиною обличчя.
— Як я можу тобі віддячити?
—Не треба подяк, — усміхнувся він. — Але допоможи солдату роздобути нову сорочку.
—Ох, — усміхнулася Кітті, — моїй манюні так личить цей відтінок!
Вестрі засміявся і вдягнув білий халат, який висів біля ліжка. Мабуть, його залишив тут доктор Лівінстон.