—З тобою все гаразд, люба?
—Так, просто свіжого повітря схотілося, — відповіла я, опускаючи вікно.
Він погладив мою руку.
— Вибач, кохана, я тебе втомив?
—Трошечки, — мовила я. — Просто попереду так багато рішень. Можна ми не будемо ухвалювати всі нараз?
—Звісно, — кивнув Джерард. — Найближчим часом жодних розмов про будинки.
Він повернув у Віндермер повз пишні підсвічені колони, які обрамляли в’їзд. Тут починалася священна оаза, де садівники підстригали газони манікюрними ножицями та причісували кожну пелюстку на клумбі, а гувернантки так само ретельно доглядали дітей. Ми проїхали повз будинок Джерардових батьків, сірий особняк зі шпилястим дахом на Ґілмор-авеню, білий колоніальний будинок Ларсонів з підстриженим живоплотом і кам’яними урнами, доставленими з Італії. Що зі мною не так? Поруч чоловік, який кохає мене та хоче подарувати красиве й розкішне життя, до якого я звикла. Ганьба мені.
Джерард поставив машину на під’їзді до будинку моїх батьків, ми увійшли й попрямували на темну кухню.
— Максін уже напевно спить, — сказала я, зиркнувши на годинник. Дев’ята тридцять. О дев’ятій Максін завжди завершує роботу й рушає до своєї кімнати.
—Хочеш сендвіч? — запитала я.
— Ні, дякую, — відповів Джерард, звірившись із «ролексом» на зап’ясті — моїм подарунком на його двадцять п’ятий день народження.
Почувши кроки, ми підвели голови.
—Тату? — Я виглянула з-за рогу й побачила жіночу фігуру, що спускалася сходами в темряві. — Мамо?
Проте, увімкнувши світло, я побачила, що помилялася.
— Ваша мати ще не приїхала додому, — мовила Максін. — Я щойно віднесла свіжі рушники у вашу ванну. Франческа сьогодні вихідна, але рушники вам уранці знадобляться.
—О Максін! Так пізно, а ти переймаєшся щодо моїх рушників. Чути про це не хочу! Будь ласка, відпочинь. Ти надто тяжко працюєш.
Коли вона підвела очі, щоб глянути на годинник, я помітила довкола них вологий блиск. Вона плакала чи просто втомилася за день?
—Тоді добраніч, — кивнула Максін. — Якщо вам нічого не треба.
—Ні, дякуємо. Солодких снів, Максін.
Я обійняла її за шию, як часто чинила в дитинстві, а потім вдихнула аромат ванілі на її щоках.
Коли Максін пішла, Джерард діловито поцілував мене. Чому його поцілунки такі короткі?
—Уже пізно, — сказав він. — Гадаю, мені пора.
—А може, залишишся? — мовила я і притягнула його до себе, крадькома позираючи на диван у вітальні. Чому Джерард завжди такий практичний?
— Нам потрібно відпочити, — похитав він головою. — Завтра важливий день.
— Важливий день?
— Прийом, — хитро примружився він. — Невже ти забула?
Це справді вилетіло у мене з голови. Батьки Джерарда організовували в себе прийом на честь заручин, прямо на тому величезному ідеально підстриженому газоні, який цілком міг конкурувати з полем для гольфу в татовому заміському клубі. Буде жива музика, крокет, крижані скульптури, таці з крихітними сендвічами й офіціанти в білих рукавичках.
— Вдягни гарну сукню і будь там о другій, — усміхнувся Джерард.
— Ну, із цим я впораюся, — відповіла я, спершись на двері.
—Добраніч, люба, — сказав він і рушив до машини.
Я стояла й дивилася, як його авто віддалялося, доки тиша серпневої ночі не проковтнула гул мотора.
Розділ 2
— Максін!
Я розплющила очі, кліпнула кілька разів, силкуючись у напівпритомному стані розпізнати голос — гучний, пронизливий, трохи лютий, але більше невдоволений і однозначно розчарований.
Мати. Удома.
—Я сказала тобі, що Енн вдягне сьогодні блакитну сукню. Чому вона не попрасована? — Голос наближався і лунав майже біля моїх дверей.
Я скинула покривало, сіла, потяглася по халат і на мить завагалася, перш ніж опустити ноги на холодну дерев’яну підлогу. Бідолашна Максін. Вона не заслужила, щоб на неї кричали. Знову.
Я відчинила двері.
— Мамо, — насторожено мовила я. Сперечатися з її модними рішеннями марно, але в мене була краща ідея. Я повільно вийшла в коридор. — Я хотіла вдягнути червону сукню, яку ти привезла з Парижа.
Мати всміхнулася. Вона саме розсувала штори, сердито зиркаючи на Максін.
—Ох, доброго ранку, люба, — сказала мама й рушила до мене. — Я не знала, що ти ще спиш.
Моє обличчя опинилося в її долонях.
— Маєш утомлений вигляд, люба. Засиділася допізна вчора? З Джерардом?
Вона завжди вимовляла його ім’я з ноткою захвату, наче йшлося про шоколадний торт. У мене вже не раз закрадалася думка, що мати сама не відмовилася б побратися з Джерардом Ґодфрі.