Я похитала головою:
—Ні, я рано лягла.
Мати кивнула на набряки під очима.
—А звідки темні кола?
—Не могла заснути.
Максін боязливо підійшла до нас із плічками в руці.
—Антуанетт, ця сукня?
Я кивнула.
—Максін, я не хотіла б, щоб ти так її називала, — гримнула мати. — Вона вже не дівчинка, а доросла майже одружена жінка. Будь ласка, уживай її справжнє ім’я.
Максін кивнула.
—Мамо, — скрикнула я, простягаючи руку Максін, — мені подобається, коли мене називають Антуанетт.
Мати знизала плечима. На вухах виблискували нові діамантові сережки.
—Гадаю, це вже не має значення. Наступного місяця ти станеш місіс Джерард Ґодфрі, і це найважливіше ім’я у світі. — Мене наче шпигнули в серце. Ми з Максін зустрілися поглядами й тямуще кивнули. — Люба, ти впевнена, що варто вдягати червону сукню? — вела далі мати, схиливши голову набік. Вона була вродлива, і мені й близько не досягнути такої вроди. Це я давно зрозуміла. — Не впевнена, що це твій колір.
Максін глянула прямо в очі матері, а таке траплялося дуже рідко, і сказала:
—Сукня сидить на ній ідеально, місіс Келловей.
Не посперечаєшся. Мати стенула плечима.
— Ну гаразд, вдягай що хочеш. За дві години виїжджаємо, тому збирайся, — сказала вона і, вже відійшовши до сходів, повернулася до нас із Максін, додала: — Люба, не забудь підібрати волосся вгору. Так у тебе кращий профіль.
Я згідливо кивнула. Мати передплачувала всі модні журнали та щороку відвідувала покази в Нью-Йорку й Парижі. Вона переймалася зовнішністю набагато більше, ніж інші матері: завжди дизайнерські сукні, ідеальні зачіски, найсвіжіші аксесуари. І задля чого? Тато рідко щось помічав. І що більше одягу вона накопичувала, то нещаснішою здавалася.
Коли мати вже не могла нас почути, я обернулася до Максін і закотила очі.
—Ну в неї й настрій сьогодні.
Максін подала мені сукню. У її очах досі читався біль від материного зневажливого тону. Ми зайшли в кімнату, я зачинила двері й притулила сукню до себе.
—Ти впевнена, що вона мені личить?
— Що вас тривожить, Антуанетт?
Її очі пронизували мене наскрізь, вимагаючи відповіді, яку я не була готова озвучувати. Я втупилась у босі ноги та дерев’яну підлогу.
— Не знаю, — мовила я, вагаючись. — Я боюся, що це все відбувається зашвидко.
Максін кивнула.
— Ви про заручини?
—Так, — відповіла я. — Я люблю його, справді. Він дуже хороша людина.
—Так, він хороша людина, — повторила Максін, запитально дивлячись на мене.
Я сіла на ліжко й стомлено сперлася на узголів’я.
— Я розумію, що ідеальних людей не існує. Та часом зринає думка, що я кохала б його дужче, а почуття стали б глибші, якби він учинив правильно.
Максін повісила сукню на двері:
— І пішов воювати?
Я кивнула.
— Я тільки хочу, щоб у нього, у нас дещо змінилося.
—Що, люба?
—Хочу пишатися ним, як інші жінки пишаються чоловіками, які йдуть на війну. — Я на мить замовкла, згадуючи про знайомі пари. — Хочу відчувати пристрасть до нього. — І нервово захихотіла. — Кітті вважає, що в нас мало пристрасті.
—Ну, — очікувально сказала Максін, — а ви?
—Я не знаю, — відповіла я і відмахнулася від цієї думки. — Ти лиш послухай мене! Тільки геть жахлива наречена може собі дозволити таке говорити. Джерард — просто мрія. Мені пощастило з ним. Час уже почати грати свою роль.
Максін глянула мені у вічі. Усередині неї розгорялося полум’я.
—Ніколи не говоріть так, Антуанетт, — карбувала кожне слово вона, наскільки давав змогу відчутний акцент. — Не можна грати роль у житті, а особливо в коханні. — Жінка обійняла мене за плечі, наче в дитинстві, притулившись своєю щокою до моєї. — Будьте собою. І ніколи не нехтуйте те, що каже серце. Хай навіть це боляче, хай навіть шлях, на який воно кличе, здається дуже важким і непевним.
Я зітхнула й ткнулася обличчям у її плече.
—Максін, чому ти кажеш мені усе це? Чому тепер?
На її лиці проступив гіркий жаль, але вона видушила усмішку:
—Тому що я не послухала свого серця. І шкодую про це.
* * *
Мати Джерарда Ґрейс Ґодфрі здавалася могутньою жінкою. Темні очі й гострі риси, завдяки яким її син став красенем, на жіночому обличчі творили какофонію. Але усмішка згладжувала їх. У дитинстві я часто мріяла, щоб мати була хоч трохи схожою на місіс Ґодфрі, яка попри багатство та статус залишалася практичною і розважливою. Вона не поспішала скинути виховання дітей на гувернанток, як інші жінки з її середовища. Коли в дитинстві хтось із братів Ґодфрі падав і розбивав коліно, вона відмахувалася від няні, присідала, сама перев’язувала рану й цілувала дитину.