— Чуєш, а тебе справді ж не Катрею звуть, так? — вищирився Васько, відволікаючи мене від роздумів.
— Чого це ти вирішив? — сторопіла я.
— Знаю. Немає в Метра сестер з таким ім'ям.
Ось це було вже достеменною брехнею. Дві рідні сестри Шурика справді не звалися Катрями, але ж він мав ще цілі полки двоюрідних, справжніх імен яких не знав, мабуть, і сам.
— Помиляєшся, — відмахнулась я.
— Та добре вже, звись, як хочеш, — трохи розчарований тим, що спроба вивідати чиюсь таємницю зірвалася, Васько усе-таки здав назад. — Мені що. Це я так, для розмовлювання підтримки… Точніше, для підтримання розмови, — він знову взявся до своєї улюбленої гри в слова. Нормальні люди, коли нервують, смикають щось, перебирають. Васько, очевидно, мав власний спосіб релаксації — він перебирав слова. Не замовкаючи ні на мить, перекручував загальновідомі афоризми, розповідав мені всілякі історії зі свого дитинства. Я раптом зрозуміла, де бачила раніше цього хлопчиська. Ще до вечірки з екраном зустріла Артема, який саме з ним і розмовляв. Це було днів зо два тому біля нашого під'їзду.
— Скільки часу минуло? — перебила я, не дозволяючи собі ні на мить забути, на який ризик наражаються в цей час Артем і Серж.
Васько мигцем глянув на годинник.
— Сімнадцять хвилин і сорок секунд, — так само посміхаючись, відповів він, і я раптом зрозуміла, що він анітрохи не менше за мене хвилюється за товаришів. Просто вдало приховує напругу за нібито невимушеною розмовою. Тому-то й розповіді його видавалися такими безглуздими та неприродними.
«Бери приклад з молодших! — я набралась від Василя дурної звички до перебріхування приказок, і оце так звертався до мене тепер мій Внутрішній Голос. — Розслабся, вдавай, що нічого особливого не відбувається. Зараз твої хлопці повернуться і повідомлять, що операцію скасовано. Ну який нормальний охоронець їхнім казкам про пожежників повірить?! Це ж тільки діти малі на такі прийомчики можуть розраховувати… А навіть якщо охоронці й повірять, все одно викрадення не вдасться. Авто ж бо в гаражі нема. А коли нема, як відомо… Щоправда, це якщо авто дійсно там нема».
— Ідуть! — на мить Василь став серйозним, шепнув мені те єдине слово та знову заторохтів щось до нудоти веселеньке.
Я здригнулася, рвучко озирнулась. Сутінки майже перейшли в пітьму, через це доводилося напружувати зір, щоб розрізнити дві знайомі постаті, що рухалися до нас.
— Не крутися! Вони, нібито випадково повернулися. Забули щось. Зрозуміла?
Я кивнула, проте не відверталась від хлопців. Артем сяяв. Серж, як завжди, залишався незворушним.
— Ну?
— Усе в повному, типу, порядку, — гаряче зашепотів Артем, — показали, поводили по дворі. Навіть до гаража з «Бентлі» впустили. Я там прилади подивився.
— І? — я досі не вірила почутому.
— Що «і»? — передражнив Артем. — Один, типу, з Сержем у альтанці сидів, інший зі мною по території тинявся. Але Серж — молоток. Усе одно зумів підлити мого зілля.
— А машина? — тупо допитувалась я.
— Просто клас, а не машина, — охоче підтримав тему сусід.
— А охоронців лише двоє? — я просто не вірила своїм вухам. Ну не міг Жорик не зреагувати на моє послання!!! Може, зі зв'язком щось не гаразд?
«Щось тут не так. Усе це виглядає жахливо підозріло…»
— Годі. За півгодини смеркне. Почнемо.
— А як же код на валізі? — ніби за останню соломинку, кволо чіплялась я за власну вигадку. — Робін же не з'явився…
— Васько знає, що з замком робити. Він консультувався. Якщо відірвати кришку, прилад від цього не вийде з ладу. Катю, ви б змінили колір майки… Нічого темного накинути зверху нема? Вас же за два квартали видно.
— І кажани, до речі, біле полюбляють, — вирішив вплинути на мене безпрограшними, на його думку, аргументами Васько.
Я нічого не відповіла.
«Бентлі» на місці! Стоїть у гаражі! Георгій що, зовсім з глузду з'їхав? Я ж просила його відігнати авто клієнта в інше місце! Невже так складно було зателефонувати охоронцям і сказати, щоб відігнали?! Стривай! Але ж він міг зумисне залишити авто… Як принаду… Як же я відразу не здогадалася?!»
У думках моментально сплив текст посланого Георгію попередження. Ну звичайно, будь-який профі, коли отримає анонімку такого штибу, накаже своїм людям організувати засідку. Тоді зрозуміло, чому професійні охоронці з такою легкістю дозволили себе одурити.
«Засідка! Засідка! Засідка! Що ж робити тепер? Розповісти Сержу про все? Не повірить. А повірить — так провалю собі всю підготовку до побачення з Робіним. Що тепер буде?!»