Загалом моя участь у викраденні не була потрібна. З самого початку планувалося, що я принесу валізу й піду собі. Але я, звісно, наполягла на своїй присутності (тоді мені здавалося, що єдиний варіант не проґавити Робіна — невідступно ходити за хлопцями), Тепер нам з Артемом належало ховатися в кущах і чекати результатів. Валізу я повинна була віддати Василю…
«Що буде? Що буде? Що буде?» — я ніяк не могла позбутися цієї думки та почати нарешті міркувати, що ж справді слід робити.
— Тимку, — скомандував Сергій, ще раз нагадуючи, хто як повинен діяти. — Мерщій на розвідку. Глянеш, вирубалися вони чи ні. А ми поки тут посидимо. Якщо за п’ятнадцять хвилин не повернешся — значить, усе нормально. Тоді ми з Васьком підемо. А Катерина на розі вулиці стоятиме: раптом що — нас попередить.
Артем зник у темряві, яка швидко огорнула нас.
— Хлопці, — хрипко промовила я, — операції не відбудеться… Тому що, — я навіть приблизно не могла собі уявити наслідків мого зізнання, — тому що…
Дикий вереск гальм перервав моє мурмотіння. Біля кафе, а точніше просто поряд із нашим столиком, хвацько загальмувала «дев'ятка». З неї вискочив Робін.
— Уф, — він стер краплі поту з чола, — здається, встиг. Усе скасовується. Особняк поп-зірки натоптаний міліцією. Мої люди з ментівки повідомили, що в них там засідка.
— Артем! — щоб не закричати на весь голос, мені довелося затулити рота рукою.
— Котько? — Вадим окинув мене безтямним поглядом. — Ти тут звідкіля? Це ти від Метра, так? — голос Робіна звучав недовірливо. Але зараз мені було не до того.
— Потім поясню, — кинула я вже на бігу, — не їдьте без нас, ми зараз.
Я кинулась наздоганяти сусіда. Важкі кроки за спиною і приглушені вигуки не могли зупинити мене.
— Куди! Серж піде! Стій!
Але я не думала зупинятись. Кулею домчала до повороту на вулицю поп-зірки й побачила футболку сусіда, що манячіла звіддаля. Спокійнісінько, щось тихо наспівуючи собі під ніс, він наближався до заповітного дерева біля височенного паркана. Підоспів ззаду Серж і міцно схопив мене за плечі.
— Далі не можна. Побачать — гірше буде. Тимко не дурень — викрутиться. Звичайним грушезбиранням відмажется.
У те, що міліція схвалить спроби колишнього пожежника з чужим посвідченням у кишені обносити чиїсь груші, я категорично не вірила.
— Артеме!!! — щосили закричала я і рвонулася з обіймів Сержа. — Шухер! Біжи назад! Засідка!
Тієї ж миті я знову почула вереск гальм, і Серж безцеремонно закинув мене на заднє сидіння «дев’ятки». Ще за кілька хвилин туди само приземлився захеканий Артем. Авто різко розвернулося, майже на місці, не виїжджаючи з освітленого ліхтарями п'ятачка, і ми рвонули в темінь.
— Погоні нема, — сказав Василь, який сидів за кермом. Він збавив швидкість і виїхав на пожвавлену центральну вулицю. — Дивно?
— Дивно, — погодився Робін. Я не розуміла, що відбувається. — Виходьте, розбігайтеся по одному, — скомандував він, коли Василь зупинився біля перехрестя. — План зв'язку колишній.
Артем і Серж швидко полишили салон.
— Я не вийду! — категорично заявила я. — Мені з тобою поговорити треба.
Світлофор спалахнув зеленим, позаду засигналили.
— Гаразд, вийдеш разом із Васьком, — з досадою поморщився Вадим і звернувся вже до водія: — За наступним світлофором звернеш у підворіття. Там я пересяду за кермо. Забереш Катерину, і привіт.
— А ти? — втрутилась я.
— А мені авто чуже ще повернути треба, — відповів Робін, — я його без дозволу позичив. У зовсім незнайомих людей. Але їхати ж треба було на чомусь, чи не так? Гадаю, що від такої нетривалої експлуатації…
Я злякалася, що зараз Вадим знову почне розвивати котрусь зі своїх філософських теорій і оглухне до будь-яких закликів, Але він раптом затнувся й роздратовано перебив сам себе:
— Котю, що ти тут нав'язала? Я мотузки розплутати не можу.
Я підвелася, зазирнула через його плече й остаточно отямилася. На колінах у Робіна лежала обгорнута в ганчірку валіза з бобінами. Я миттєво згадала, що збиралася робити в такому випадку.
— Дай сюди, я розв'яжу, — недбало кинула я. — Таємницю вузла знати треба.
Вадим беззастережно послухався. Щойно валіза потрапила мені до рук, я швидким рухом звільнила її ручку від ганчірки (добре, що на справжній рудій валізі ручка теж була чорна), дістала з сумочки наручники та пристебнула свій зап'ясток до валізи.
— Тепер ти точно візьмеш мене з собою, — посміхнулась я першому колишньому чоловікові, демонструючи руку.