«Зрозуміло, божевільний мільйонер з манією величності та жагою до пригод вирішив погратися в солдатики, — промайнуло в мене, — ну навіщо ним виявився не чужий мені чоловік? Мало, чи що, нічийних мільйонерів на світі?»
Вадим, який майже вигукував свої гасла та заклики, став раптом жахливо схожим на парторга, що з трибуни провіщає світле майбутнє. Вітер, який піднявся зненацька, розворушив Вадьчиного чуба, і його обличчя з запаленими натхненням очима стало зовсім молодим. Це було гарно, але дуже сумно.
— Ти не відповів про доброчинність.
— Поки ні копійки прибутку я з цього заходу не маю, — миттю спустився на землю Робін. — Якщо вигорить, — Вадик чомусь перехрестився, — боюся наврочити просто, — я ледве стримала смішок: докотилися, віру заради наживи експлуатуємо. — Я свої витрати компенсую, звісно. А решту Сержу віддам. Нехай сам вирішує, кому в цій країні зараз допомога необхідна. Ет, раніше Метру хотів справи передати, так він… Серж молодий ще, звичайно…
Мені раптом стало нестерпно тужливо. Люди розважаються, ставлять експерименти на подібних до себе, веселяться… А я бігаю, розмахую руками, переживаю… Навіщо?
«Ось заберу Шурика й забуду всю цю маячню назавжди. І Робіна, й авто… Сусіда тільки відшмагаю гарненько…» — подумки скиглила я.
— Стомилась? — як завжди, Робін чутливо відреагував на зміни в моїх настроях. — Тут уже близенько. Я зазвичай майже до самого дому доїжджаю, але сьогодні, ти ж чула, в міліції до нас підвищена увага. Не схотів перед таксистом світитися. Нехай думає, що ми в цьому селі живемо… Слухай, Коть, — Вадим говорив уже зовсім нормальним тоном, — ти мене своїми розпитуваннями скоро до божевілля доведеш. Так про головне й не поговорили.
Що ж, цікаво, для Робіна зараз головне?
— Ти валізу поверни. Хлопцям вона потрібна, як ніщо інше. Відмикання охоронних систем — це дві третини роботи… Ти ж сьогодні мало не погубила всіх цією своєю фальшивою валізою. А не скасував би я операції? Пов'язали б, як ти, Боже, бачиш!
— Ти б не скасував — я б скасувала, — похмуро озвалась я, не бажаючи виправдовуватися. — До речі, а звідки ти взагалі про валізу довідався? І знайшов нас так легко…
— А, — Вадим самовдоволено примружився, — старі технології. Хочеш бути в курсі всіх подій — дзвони одночасно декільком їх учасникам. Головне — роби так, щоб усі знали, що ти одночасно кільком дзвониш. Тоді вони бояться, що інший розповість більше, і їх звинуватять у замовчуванні.
— Васько? — здогадалась я.
— Точно. Я йому після вашого збору зателефонував. Він усе й виклав.
Як же я могла не передбачити, що Робін може зв'язуватися не тільки з Сергієм?! Ні, Васька я, звичайно, теж просила не говорити про валізу…
— Слухай-но, Вадику, — не знати чому саме зараз я остаточно повірила, що Робін справді не здогадується про нинішнє місцезнаходження валізи, — технології технологіями, але в твоєму командуванні також є діри…
Ми саме вийшли з лісу. Дорога, петляючи, поринала круто вниз. Біля підніжжя пагорба, на якому ми стояли, затишно прилаштувалося густо присипане зоряними намистинками сільце. Місяць уже цілком увійшов у свої права на нічних небесах і заливав усе навкруг рівним, яскравим світлом.
— Ось ми й прийшли. Моя хата скраю, нічого не знаю, — посміхнувся Вадим, вказуючи на перекошений дах, відділений від інших будівель села чималим пустирищем. Жодне вікно того дому не світилося.
«Усі сплять? Чи вдають, що сплять?» — думка про можливу засідку, влаштовану Кимось, не давала мені спокою.
«Господи, та може цей Хтось зовсім і не живе тут! — спробувала я заспокоїти саму себе. — Може, він, як і хлопці, мешкає десь у місті… Ну звісно! Не з Робіним же він приїхав? Звідкіля б він тоді так добре знав місто, що не припинив стеження після всіх моїх петлянь та хитрощів? Спить зараз собі десь у залізобетонній коробці, навіть не підозрюючи, що я про нього тут навигадувала».
— А оце наше холостяцьке житло, — Робін галантно розчахнув переді мною страшенно рипучу хвіртку.