За бажання з цієї місцинки можна було б зробити чудову дачну ділянку. На жаль, такі думки, схоже, спадали тільки мені. Стежина, що вела від хвіртки до будинку, який аж ніяк не нагадував людське житло, — настільки він був занедбаний та розкурочений, — петляла поміж густих заростей ворожих чагарників.
Спираючись на лікоть Робіна, я не без побоювань увійшла в дім. Повіяло вогкістю.
— Роззуватися не треба, проходь, сідай, — Вадим клацнув вимикачем, однак перед цим ретельно замкнув двері. І це чомусь мені видалося лиховісною ознакою. — Це щоб комарі не налетіли, — виправдався Робін, і я відразу засоромилася. І власної схильності до перебільшень, і невміння її приховати.
Я боязко озирнулась і присіла на вкрите чимось ліжко з металевого сіткою. Інших місць для сидіння у цій напівкухні-напівкімнаті не було. Цікаво, що змусило Робіна, розбещеного комфортом і затишком, обрати саме такий прихисток?
— Чайку вип'ємо? — не чекаючи відповіді, Вадик поставив на електричну плитку великий емальований кухоль, куди налив води з умивальника. — Ти не дивуйся, що в нас тут усе так. Не обжилися ще. А взагалі — чудове місце. Вода, електрика. Ми тут ще таке собі затишне гніздечко облаштуємо, ого-го! Жодна собака не відшукає!
— Хто це — «ми»? — хрипким голосом запитала я та поквапливо підімкнула зарядний пристрій свого телефону до найближчої розетки. Без зв’язку з зовнішнім світом почувалася надто невпевнено.
— «Ми» — це «ми»! — Робін аж засяяв від можливості знову заморочити мені голову. — Усі ті, кому з твоєї милості тепер у підпілля доведеться піти.
— Чого це «з моєї»? — я несподівано для самої себе образилась. — Між іншим, якщо по совісті, то мені потрібно було ще три дні тому все про тебе Вікторії розповісти.
— Красно дякую, — Робін, блазнюючи, низенько вклонився, — відвернула мою загибель, відвела від мене смертоньку…
— Годі! — думка про те, що Робін вважає мене зрадницею, чомусь виявилася нестерпною. — Я лише прийшла забрати Метра. Зла ні тобі, ні хлопцям не бажаю…
«Що ти верзеш?! З якого дива взялася виправдовуватись?! — волав хтось усередині. — Значить, дозволиш Робіну й надалі примушувати хлопчаків до пограбувань? Йому що? Виїде собі, та й слід його загубиться в далекому зарубіжжі. Хлопцям за нього відповідати?!»
— Не бажаєш? — Вадим, здавалося, тільки й чекав на таке моє зізнання. — Тоді зроби ласку, — рухом фокусника, що переграє, він витяг з-за пояса мобільний телефон, — подзвони своїм, м-м-м, перевіреним людям, — і посміхнувся так безневинно, ніби йшлося про дріб'язкову послугу, — будь така люб'язна, попередь, що з тобою все ОК і листа читати не треба…
«Отакої!»
— Читайте класиків, добродію. Ввечері гроші — вранці стільчики. Я до того, що ми з Метром, який має бути при повному здоров'ї, цілі та неушкоджені роз'їдемося по домівках… — мимоволі я підхопила Вадьчину гру і тепер також зображала світську балаканину, котра ні до чого не зобов'язує.
Вадим замислився, нібито відволікся заварюванням чаю. Вкинув заварку в симпатичні квітчасті чашечки, залив її окропом і накрив журналом «Работница», випущеним у середині минулого століття, що невідомо як тут зберігся.
— Ти ставиш мене в зовсім неестетичну позу, — зволив він озватися нарешті. — Припустимо, я відпущу Метра. Ви обоє опинитеся на волі. Воля п'янить, і хтозна, що спаде вам на думку наступної миті…
Я раптом помітила, що пальці Вадима трішки тремтять. Кілька крапельок поту, що виступили на його аристократичному чолі, викликані були аж ніяк не спекою, котра давно вже вляглася на нічний спочинок. Вдавана незворушність Вадика вочевидь дорого йому коштувала.
— Я обіцяю тобі… — почала я.
— Ти не можеш обіцяти за інших, — швидко промовив Робін, і я зрозуміла, що він передбачав цю мою відповідь.
— Метру не вигідно підставляти тебе. Адже таким чином він відкриє і власну причетність до пограбувань, — у відповідь на це Вадим стражденно здійняв руки до стелі і скорчив таку пику, начебто я виголосила щось дурнувате й блюзнірське. — Гаразд, що ти пропонуєш? — моя холоднокровність теж не так просто мені давалася.
Вадим зітхнув з полегшенням, мабуть, сприйняв моє запитання як згоду на співробітництво.
— Ти скасовуєш свого листа, кажеш мені, де зберігається руда валіза та залишаєшся моєю гостею, скажімо, до остаточного завершення операції. Це ще днів зо три, не більше. Зі свого боку гарантую шанобливе ставлення та повну недоторканність як тобі, так і чоловікові твоєї Вікторії.