— А навіщо було Вадима ловити? — не витримала я.
— Для іміджу, — й оком не змигнув Георгій. — Приватний детектив знешкодив злочинця і повернув людям викрадене…
— Міг би й раніше повернути викрадене.
— У тім то й справа, що не міг! Той гараж, у якому хлопці займалися машинами, знаходиться зовсім у іншому місці. Ти хіба не знаєш? Що ж ти тоді розслідувала, питається, коли навіть не з'ясувала технології приховування краденого?
— Я Шурика шукала, а не авто, — я була ображена. — І знайшла, між іншим.
— Ось вона — різниця між чоловіком і жінкою, — втрутився в розмову мудрий Шурик, — що б не відбувалося, чоловік шукає матеріальні блага, а жінка — чоловіка.
— Причому, чужого, — в'їдливо зауважив Жорик і продовжив свою розповідь, — Робін з Метром, а далі вже й сам Робін, переганяли перефарбовані авто зі зміненими номерами в орендованому Вадимом фургоні. Куди поділися тачки після цього, ні Артем, ані його друзі не знали.
— Так. Цей ангар, — Шурик кивнув кудись у двір, — тримався у величезному секреті.
— Разів зо два я намагався простежити за фургоном, — Жорик тяжко зітхнув, але Робін дуже піклувався, щоб не було стеження. Вистежити його самому виявилось неможливо. А виділяти мені людей на такі сумнівні рейди клієнт відмовився. Звертатись же по допомогу в міліцію не на правах командувача я вже не хотів. Навіщо ділитися славою з кимось?
— Отже, — я знову згадала про головне, — ти сидів у засідці.
— І тут ця мерзотниця з кісками, — цього разу Жорик вже посміхався, — знов усе зіпсувала. Заволала «Шухер!» і зірвала мені операцію.
— Так, — гордовито всміхнулась я, — схоже, я дійсно випила з тебе трохи крові. Але якби ж ти тільки знав, як я тебе боялася… Точніше не тебе, а Когось… Загалом, ми квити.
— А вас я вистежив досить легко. Цього разу вже мав необхідну кількість людей. Я ж заздалегідь передбачав можливість вашої втечі. Гонитв ми влаштовувати не збиралися, ні. Просто розставили постових з раціями на всіх найближчих перехрестях.
— Скільки ж у тебе було людей? — здивувалась я.
— Та не так і багато, — знизав плечима Жорик. — Щойно ви опинились на головній вулиці, я прилаштувався в хвіст. Помітити стеження серед такого руху практично неможливо. А потім я знайшов викинуту Робіним валізу. Мою валізу! Першої миті я подумав, що марю. Та згодом усвідомив, у що може вилитись твоє близьке знайомство з Робіним. Тебе ж цілком могли взяти в заручниці! Я місця собі не знаходив… Ну не мав я тепер права випустити цього бридкого Робіна з поля зору. Якщо ти в нього в руках, операція зі звичайних робочих інтересів переходила в особисті. На жаль, ви як крізь землю провалилися. Я розумів, що Робін надто полюбляє комфорт і навряд чи йтиме пішки. Ловити приватні авто, що проїздили повз нього, Вадик теж не міг. Однак опитування таксистів, які працювали на найближчій до місця вашого зникнення стоянці, дало потрібні результати.
— Але ж ти тоді повинен був потрапити в село, до далекого переїзду? Як ти знайшов цей будинок?
— От це якраз і виявилося найпростіше. Я спіймав тамтешнього алкоголіка, і той під клятвою запевнив, що не буває в них у селі сторонніх. Ось у сусідньому селі якісь міські товчуться. У них там здаються в оренду будинки для літнього відпочинку городян. Так я дізнався про село. А будинок, певна річ, по ангару вирахував. Як побачив його — відразу зрозумів. Ось воно, те, що Робінові було необхідне, аби машини ховати. Вхідні двері тут виявилися відчиненими. А по тому я вже почув твій лемент.
— Бачиш! — я гордо глянула на Шурика. — А ти казав: «Не кричи марно». Ніколи не можна сидіти склавши руки.
— Але й безладно розкидатися ними, як ти, теж не надто корисне заняття, — заперечив Шурик. — Знати слід, навіщо кричиш…
Я не дослухала його, бо зіштовхнулася з черговою страшною думкою.
— Я ось що думаю, — промовила я, сама здивована трагічністю свого тону, — адже ж це я в усьому винна! Зверніть увагу, з шести найактивніших учасників подій четверо — близькі мені люди. Два колишні чоловіки й сусід — Діти Дєточкіна, а ти, Жорику, — той самий Хтось із моїх кошмарів… Це не може бути випадковим збігом. З усього видно, щось я лихе вчинила в цьому житті, раз мене так покарали.
— Взагалі, до чого тут ти? — спробував зупинити черговий напад мого всесвітнього комплексу провини Георгій.
— Як до чого? З Артемом Шурик через кого познайомився? Через мене. А з Вадимом? Стали б вони — Шурик з Робіним — друзями, якби не виявилося в них такої кількості спільних інтересів? А ці інтереси в них звідкіля? Від мене. Це я Шурикові книжки всілякі підсовувала. Ті, що мені раніше підсовував Вадим.