Наступного дня ми з Жориком статечно сиділи за столиком у затишному кафе та святкували першу голосну справу нашої агенції. Отримані від Вікторії та поп-зірки гонорари дозволили нам трішки гульнути. А місцеві газети з зазвичай нехарактерною для них швидкістю підхопили новину про те, як приватний детектив примудрився повернути городянам викрадені Дітьми Дєточкіна авто й підкинули чудовий привід для цього.
— Я ось думаю, — я досі не могла отямитись після шквалу подій, — наскільки простіше та безболісніше ішла б уся ця справа, якби ми з самого початку були відверті одне з одним.
— Наскільки? — демонічні очі Георгія глузливо посміхались.
— Дуже набагато! — авторитетно заявила я. — Давай пообіцяємо надалі не лукавити одне перед одним. Ніколи. Я обіцяю. А ти?
Вимовляючи останні слова, я непомітно схрестила пальці за спиною. Головне, хай Жорик пообіцяє. Мені до смерті набридли всі ці замовчування з його боку, бо вони створюють страшенну плутанину в житті в цілому та в наших стосунках зокрема. Звичайно, хотілося б бути зараз цілком чесною. Але, на жаль, існували в моєму житті речі, розповісти про які Георгію було б немислимо. Приміром, він ніколи не пробачив би мені, коли б довідався, що я, хоча й опосередковано, та все ж допомагала Робіну втекти.
— Кгм… І я обіцяю, — повільно промовив Жорик. Я раптом помітила, що одну руку він також тримає за спиною. Жорик простежив за моїм поглядом і все зрозумів. Ми обоє розсміялися.
— Ну гаразд, гаразд, — і далі сміючись, Жорик, витяг обидві руки перед собою та розставив пальці, — обіцяю бути з тобою цілковито відвертим!
Така несподівана перемога викликала в мене навіть розгубленість, тож я не встигла приховати вираз дитячого, майже дурнуватого захвату, що відразу відбився на моєму обличчі. Погляд Жорика став раптом зворушливо теплим.
— Добре, коли ти справжня, — він посміхнувся. — Знаєш, я таки хочу бути відвертим. Не збирався тобі говорити, боявся, що засудиш, не зрозумієш… Одним словом, я знав, як можна було спіймати Робіна. Знав прізвище, під яким він спробує виїхати з країни. За своїми давніми каналами з'ясував, які документи він замовляв. Але я не збирався зупиняти його. Адже насправді він нікому не бажав зла. Ти, напевно, не повіриш. І, знаєш, я не жалкую, що дав йому змогу втекти. Мені здається, я вірно вчинив.
Ось така запізніла однодумність. Втім, у нашому з Жориком житті всі позитивні аспекти виявляються завжди випадково та невчасно. Наша нині майже доросла дочка стверджує, що це добре. Каже, що через усілякі збіги, непорозуміння й безглуздя, котрі постійно відбуваються з нами, у нас так і не залишилося часу, щоб досконало вивчити одне одного та розчаруватися. «Головне — щоб весело й цікаво, тобто як у вас», — запевняє вона. І ми обоє ствердно киваємо. Я — щиро погоджуючись. Цікаво, а Жорик? Здається мені, він це робить просто з ввічливості. Хоча, напевне, те саме він думає про мене.
Р. S. За місяць по вищеописаних подіях усі телевізійні новини почали наввипередки обурюватися з приводу того, що в одному з великих міст нашої країни з'явилась банда викрадачів авто. Злочинці викрадали іномарки забезпечених людей і підкидали замість них вітчизняні автомобілі. «Купуйте українське!» — закликала візитівка, котру грабіжники незмінно залишали на місці події.
Прокоментувати ці факти ні я, ані Жорик із Шуриком, ані, тим більше, вітчизняні виробники автомобілів, ніяк не змогли.
