— Вигадали собі бюрократію якусь, — я не змогла приховати деякого роздратування. — Скоро взагалі письмово спілкуватися почнете. Де це бачено, щоб навіть у разі крайньої необхідності людину свої ж знайти не могли?
— Раніше міг Метр. Катю, ви мені краще поясніть, чому не можна Робіну відкрито про валізу сказати? — чомусь мені здалося, що Сергієве «викання» підкреслювало не нашу вікову дистанцію, а лише статеву приналежність.
«От якби Васько не почав мені «тикати» з першого ж слова, я, напевне, почувалась би бабцею. А з Сергієм незрозуміло чому все інакше. Феноменальний хлопець», — встигла подумати я, перш ніж почала активно вигадувати відповідь на його запитання.
— Не можу пояснити. Не можу, й край. — якесь десяте відчуття допомогло зрозуміти, що Сержеві можна й не брехати.
— Гаразд, як знаєте, — лідер розвів руками з награною байдужістю.
— Сподіватимемось на краще. Робін повинен вийти на зв'язок.
— Господи, невже не можна було купити кожному по мобілі, щоб якої завгодно миті зв'язатися? Організація не витримує жодної критики, — знов не змовчала я.
— Навпаки, — Сергій посміхнувся, — у наш час і з нашою роботою рівень організації тим вищий, що менше в будь-кого шансів тебе знайти.
— Дитсадок! — пирхнула я замість прощання і нарешті приєдналася до Тимка, що вже кілька хвилин очікував на стежині до цивілізації.
Ішли мовчки. По суті, обговорювати більше не було чого. Артем разів зо два напросився на брутальні вияви мого небажання відповідати, тому більше ні про що не запитував. Я раптом зрозуміла: сусід, як і я, на час спілкування з хлопцями настільки вжився в образ, що просто забув темний бік власної місії. Навряд чи він усвідомлював, що якусь хвилину тому зрадив друзів тим, що привів мене. Дивно, хіба ж він міг не розуміти, що після зустрічі з Робіним, я (точніше, не я, а всесильний дядько Жорик, який, на думку юного сусіда, й доручив мені проникнути в банду) не допущу викрадення «Бентлі». Мабуть, Артем розумів, що рано чи пізно їх спіймають, і сподівався на своє добровільне зізнання як на порятунок для себе та друзів. А може, просто покірливо ніс відповідальність за малодушність, виявлену цього ранку. Злякався, відкрився, тепер, зроби ласку, зіграй до кінця свою роль зрадника. Загалом, складалося враження, що в Тимкові жило відразу кілька різних особистостей з різними поглядами, переконаннями, прихильностями… Вони юрмилися в мозку бідолахи, ділили владу та без кінця сварилися. Коли котрийсь із них посідав керівну посаду, перше, що він робив, було руйнування всього, збудованого попередником. Втім, у кожному з нас чимало всячини. Відмінність, напевне, в тому, що в принципових питаннях, приміром, мої внутрішні особистості — однодумці, а Тимкові — опоненти.
— Дивись на мене довгим, закоханим поглядом, — посміхнулась я сусідові.
Той трішки сторопів від такого прохання, але згодом, коли вже цілком виборсався зі своїх роздумів, до нього таки дійшло, про що мова.
— Маскування, типу, — озвучив він свій здогад і спробував виконати моє прохання. Так силкувався зробити це якнайкраще, що збоку здавалося, начебто хлопчик страждає на косоокість.
Біля «Форда» тупцювався паркувальник. Останнім часом у мене склалося враження, що якби я залишила авто навіть у чистім полі, все одно за певний час з'ясувалось би, що паркування там платне. Якимось неусвідомленим чуттям я обирала саме ті місця для паркування, за які потрібно було платити. Причому, помічала це, тільки вже забираючи авто.
Повертаючись із гаража, ми з сусідом мляво чибиряли двома парами ніг. І тут я раптом остаточно зрозуміла, що саме повинна зробити негайно.
— Слухай-но, зачекай на мене тут, гаразд? Мені треба зайти до цього офісу в одній давній справі.
З одного боку, я не хотіла втрачати сусіда з поля зору (мало чого він накоїть, якщо залишиться сам? Приміром, своєму улюбленому дядькові Жорику зателефонує). З іншого — не можна було взяти його з собою.
— Знайшла час для давніх справ, — здивувався Артем, однак слухняно зупинився. Сусід, очевидно, вже впокорився з тим, що до кінця операції йому доведеться терпіти мої примхи та відігравати роль безініціативного супровідника. — Нам ще знаєш скільки всього встигнути треба… До другана-пожежника зайти по одяг, нову партію зілля набодяжити. Не встигнемо ж бо!
Я зрозуміла, що він правий. Довелося змусити Тимка заприсягтися, що відхилень від наміченого плану не буде й на півкроку. До пожежника — й відразу додому. Виявилося, що Тимко теж мав вагомі причини не відходити від мене. Зі свого боку я пообіцяла, що нічого не наплутаю, валізу принесу цілісіньку. Домовилися зустрітись за півгодини до загального збору. У інтернет-кафе працював кондиціонер. Я пожалкувала, що зайшла на хвильку.