«Ekstrennoe soobshenie! «Веntli» vashego klienta segodny podvergnetsy napadeniu. Skazite otognat' mashinu v drugoe mesto», — послала я анонімну СМС-ку на мобільник Георгія. Як би не склалася ситуація, викрадення відбутися не повинне. Звичайно, це повідомлення мало перестрахувати нас «на крайній випадок». Доводити ситуацію до реальних спроб викрадення «Бентлі» я не збиралася. Або Робін з’явиться раніше, або я відраю хлопцям, або ж хлопці виявлять, що «Бентлі» відсутній, та самі відмовляться від операції.
Крім того, я послала навздогін своєму «викривальному листові» нашвидкуруч набрану купу свіжої інформації, намагаючись зображати хлопців у якомога світліших тонах та щораз підкреслюючи: Робін просто запудрив дітям мізки казками про романтичних «мечів справедливості», я, проте, докладно описала ролі й завдання кожного з них у минулих пограбуваннях. Якщо зі мною щось станеться, Георгій зможе скористатися для розслідування хоча б цими зачіпками.
З трохи очищеним сумлінням я полишила цю чарівну оазу та знову поринула в міську задуху. Наближаючись до рідного дому, здаля помітила строкату сорочку Артема, який саме заходив до під'їзду. «Молодчага, швидко впорався», — подумала я, ще й досі перебуваючи в образі ділка злочинного світу. Навіть у під'їзді не було прохолодніше. Гучна луна вимучено тріскотіла десь нагорі звуком моїх підборів. Тіні двох зненацька змалювалися раптом у отворі дверей і змусили мене здригнутися та прискорити крок.
«Дожилася, людей жахаюсь, — нещиро поглузувала я з себе, натискаючи кнопку виклику ліфта. Десь нагорі натужно завили механізми.
— Дівчино, добрий вечір, — ноги мої підкосилися, коли знайомий голос пролунав на сходах. Шлях на вулицю заступали два чоловіки в міліційному однострої. Не було жодної ради. Намагаючись не втрачати самовладання, я обернулася до того, хто говорив. Хтось — той високий брюнет, що намагався затримати мене ще вчора після вечірки, — насуплено дивився мені у вічі.
Розділ дванадцятий,
котрий усе заплутує і спрощує водночас
— У чому справа? — на жаль, нікого не обпекла крига в моєму голосі.
— Ваші документи? — замість відповіді завчено промовив Хтось.
— Гарненький спосіб знайомитися, — я вдавала бадьорість. — А ваші?
— Пригадую, вчора вже показував вам своє посвідчення, — так само сухо відповів Хтось і поліз до нагрудної кишені піджака. Як і напередодні, розгледіти, що там значилось, я не встигла.
Цікаво, чому він ходить у цивільному? Грошей бракує, аби придбати однострій? Хлопці біля під'їзду з майже ніжними батьківськими посмішками дивилися кудись у бік дитячого майданчика, вдавали, що події в під'їзді їх не стосуються. Здається, ці двоє справді були ментами.
«Цікаво, якщо він мене вдарить, вони втрутяться? — напружено металась я в пошуках виходу. Можна було спробувати покликати на допомогу… — Ні. Схоже, ці двоє цілком запродали свої погони Комусь. А сусіди не протистоятимуть міліції. Що ж робити?»
Я спробувала опанувати себе. Зрештою, поява Когось обіцяла мені скору зустріч із Робіним. Потрібно було скоритися волі викрадачів.
— Давайте припинимо цей спектакль, — якомога спокійніше мовила я. — Ви чудово розумієте, що паспорта при собі я не маю. Покажіть закон, який зобов'язує громадян носити з собою документи?
— Шкода, але я мушу затримати вас до з'ясування особи. Пройдімо до авто.
І тут я все зрозуміла. Хтось не везтиме мене до Робіна. Навіщо? У шефа (чи компаньйона? Чи підлеглого?) й без того безліч справ. Мене просто посадять за ґрати. З'ясовувати особу вони можуть хоч три доби, а по тому моя присутність уже нікому не зашкодить.
«Цікаво, чи знає про ці плани Вадим? — кидалися в моїй голові уривки марних думок. — Чим я завадила Комусь цього разу? Валіза вже в нього. Може, хтось із хлопців проговорився?»
Цієї миті двері ліфта почали відчинятися. Час ніби сповільнився. Я вскочила до кабіни й натисла кнопку верхнього поверху. Хтось не сподівався від мене такого нахабства, тому на мить завмер зі здивовано піднятими бровами. Наші погляди зустрілися. Наступної секунди я щосили вдарила шпилькою по черевику, вставленому в щілину дверей ліфта, готових зачинитися. Хтось рефлекторно забрав ногу, й кабіна з надривним рипінням понесла мене нагору. Почути, чи встигає за ліфтом Хтось (а я була впевнена, що він кинеться за мною), не вдавалось. Бурчання ліфта відрізало мене від усіх інших звуків. Дверцята кабіни розчинилися на дев'ятому. Важкі кроки переслідувача лунали десь на відстані половини сходового маршу від верхнього майданчика.