«Оце швидкість! — позаздрила я, натискаючи кнопку третього поверху. — Нехай побігає — захекається. Головне — першого ненароком не натисни, бо потрапиш у лапи до тих, що біля дверей». Подальші дії доводилося винаходити в цілком екстреному режимі, бо Хтось міг нарешті зметикувати, що час уже гукнути помічників. Утрьох вони легко спіймали б мене. На третьому я почула, що Хтось важко дихає десь у районі другого, і знову поїхала на дев'ятий. Звідти на другий, а далі зважилася на свій рідний шостий. Дивно, що Хтось відразу не залишив засідки біля дверей квартири. Так швидко та тихо я не відмикала свого замка ще жодного разу. Хтось був значно нижче. Він зупинився, дослухаючись до хряпання дверей.
«Ну і що далі? — подумки закричала я на себе. — Він же легко проникає до тебе в помешкання, ти що, забула?»
З натугою змусила я своє тремтяче тіло відліпитися від вхідних дверей (у паніці воно стало абсолютно некерованим і вважало, що впираючись спиною в двері, а ногами в підлогу, зможе перешкодити проникненню злочинця в дім) і кинулася до балкона. Слабка подоба розумної думки вдарила по мізках, і я швидко влетіла до сусідьої кімнати.
Зі сходового майданчика почувся дзвінок. Дивно, але дзвонили до сусідів. «Може, запрошують свідків для підтвердження мого опору представникам влади? Чи підкинуть зараз що-небудь, а свідкам вилучення продемонструють», — недоречно пригадалися зловісні фільми про методи рідної міліції.
«Господи, тільки не зараз! — благала я. — Не дозволяй їм зараз зупинити мене. Робін уже на гачку. Він майже в мене в руках! Не можна ламати всі плани через безглузду примху Когось. Нехай він тимчасово випарується. Ось поговорю з Робіним, а далі й із Кимось стосунки з'ясую. На двох разом мене не вистачить… Нехай дотримуються черги!»
Схоже, мої прохання було почуто. Хтось так і не дочекався відповіді одних сусідів і заходився дзвонити до інших. Глухувата, але дуже відповідальна та допитлива сусідка з квартири навпроти напевно мала виявитися вдома та зажадати докладних пояснень. Це давало мені кілька хвилин фори.
На дні одного з пуфиків, що відкривалися, лежала потерта Жорикова валіза, натоптана старими бобінами, переважно без стрічок. Вперше в житті я зраділа, що Георгій відмовлявся викидати весь цей мотлох. Валіза була хоч і чорного кольору, зате якістю (м'яка рифлена шкіра) та розміром нагадувала заповітну жовтогарячу. Я ретельно обмотала валізу темно-синьою шторою, котра сто літ зберігалася в надрах того самого пуфика, автоматично прихопила наручники, знайдені тут-таки, — сувенір з колишньої роботи Георгія, — запхала їх у свою сумочку і вискочила на балкон. Валіза виявилася важкою, але якось тягти її я змогла б.
«Не факт, що Артем не заодно з Кимось! Ти про це не забула?» — послужливо підказав хтось в'їдливий з глибин підсвідомості, коли я відчиняла вікно та щосили шкрябала шваброю по балконному склу сусіда.
«Головне — вчасно згадати! — огризнулась я сама до себе й привітно помахала вільною від швабри рукою Артемові, який здивовано звис через поруччя.
— Ти готовий?
— Не зовсім ще. А що, типу, таке?
— Біля під'їзду менти, — радіючи, що мені є з ким поділитися, сповістила я. — Намагались мене затримати… Гадаю, зараз двері ламатимуть.
Артем сполотнів.
— Мені треба півхвилини, — вичавив він нарешті. — Коли почнуть ломитися — клич.
Артем зник, а я схвильовано наслухала, що діється на сходах, та нервово крутила в руках стільниковий.
«Ні, Георгія викликати потрібно лише в крайньому випадку. Якщо справді до відділку заберуть — тоді. Робін майже в мене в руках, не можна дозволяти Жорикові завалити справу», — у думках чомусь несподівано проясніло.
— Я майже готовий, — знову вистромився з вікна Артем.
— Ти мене спершу забери, потім збирайся, — спробувала запротестувати я, але сусід знову зник.
Мене тим часом осяяло, що було досі зовсім мені не властиво. Я вже знала, що робити! Висмикнула — навіщось разом із цвяхами, тиньком та іншим стінним м'ясом — балконну мотузку для білизни, ретельно перев'язала замотану в ганчірку валізу, по тому примотала її собі до спини на зразок рюкзака. Свою сумку надягла на шию.
— Пішли? — знову вистромився зі свого вікна Артем.
— Ти тільки покажи, як лізти, — недбало кинула я, приховуючи хвилювання. Про те, як можна спуститися з шостого поверху балконним рядом, я знала суто з кінофільмів.