Трохи помовчав. У класi тихо.
— Тут приговор і вже написаний, говорив далi Матюха, — його тiльки пiдписати треба. Думаю, що голосувати тут нiчого.
— Нi, голосувати тут і що, обiзвався з парти Давид, — а ранiш як голосувати, треба ж знати громадi змiст приговора, за що голосувати.
— Пiдписувати будеш, то й прочитаіш. А не згоден — не пiдпишешся, силувати нiхто не буде. Та й потiм… — Матюха посмiхнувся. — Що ж ти? Без году тиждень, як на селi, що ти можеш знати по цьому дiлу?
— Досить послухати, що народ за нього каже.
Тодi Якiв Гнида з мiсця крикнув:
— Тiльки ти, ей! Нам аблакатiв не треба! За грамотних не розписуйся! — Вiн пiдвiвся з — за парти й подався до стола та до голови тодi: — Товаришу голово, та голосуй. Може, тут найдуться такi, що за личнi щоти, — так що ж, i потурати їм! Як у нього коняка вкрадена, так, значить, по його — хоч винуватий, хоч нi, а гний в тюрмi! — i став поперед парт: буде ж голоси пiдраховувати. Матюха тодi:
— Це правильно, — i постукотiв обручкою по столу. — Увага, товаришi! Дивися ж, Якове, хто там буде за що голосувати. Я голосую: хто проти того, щоб…
Давид з мiсця:
— Не "хто проти", а "хто за".
— …щоб Кушнiренковi приговор видати, пiднiмiть руку, — i пiдняв лампу, щоб виднiше. Якiв рахуі:
— Раз, два, три… хто то руку? Чи вище пiднiми, чи що. Ховаішся за спину. А, то Хоменко!
— Та нi, — занепокоївся той, — то я обперся.
— Сiм, — сказав Якiв.
— Так i запишемо: сiм проти по личних щотах. А тепер, значить, пiдходь пiдписуватись. От прямо скраю й пiдходь. А ми з секретарем тодi скрiпимо.
Перший Гнида — син пiдписав, навiть не читаючи. Пiдiйшли, огинаючись, iз передньої парти чоловiки. Боязко взявся один за ручку, довго вмочав у чорнильницю, довго шкрябав — чи перо зiпсоване, — аж пiт на лобi виступив. Другий пiдписався. У класi зарухались: хто до стола, хто до дверей. Пiдвiвся й Давид iз парти, iз Тихоном та з Якимом пiдiйшли до стола. Саме хтось ручку поклав. Давид узяв тодi аркуш i став читати про себе, а Яким та Тихiн дивились в аркуш з — за Давидової спини. Прочитав, поклав аркуш i повернувся од стола.
— Нi, — похитав головою, — я такого приговора не пiдпишу: i "в бандах не участвував", i "пiдозрiнь нiяких на нього не падаі" — тут, хлопцi, дуже пальцi вашi знати. Матюха почув.
— Що таке?! — пiдiйшов вiн до Давида впритул, червоний, i руки вже в кулаки стиснутi, як довбешки. Аж сатанiі. Та де ж — народ навкруги — бачить же, чуі, це ж пiдрив властi. У! Ну — що партiіць Давид. Хоч весь тремтiв, а одхилився од Давида (од грiха). Погляд упав до дверей, де стояв гурт, а поза спинами Хоменко намагався з класу втекти. Згрiб того за груднину й витяг на середину класу.
— Ти куди? Ти голосував проти? Нi? — i вдарив у пику, аж той зайшовся. — Так пiдписуйся ж, гад, якщо нi! Я тебе вивчу!
Давид зблiд i весь тремтiв як у пропасницi. Ступив крок до голови. А тут зараз Тихiн за руку, i Яким пiдступився.
— Давиде, облиш!
Давид поривний.
— А, так ти ще й досi пики б'іш? На загальних зборах?! Ах ти ж, мерзотник!
— Геть менi з зборiв!
Аж млiі парубок. На обличчi такий бiль i зненависть. А об руку Тихiн, Яким, i до дверей рушили. Вiн не огинався. Тiльки на дверях уже повернув обличчя, блiде й строге, i кинув через плече:
— Ну, знай же, Матюхо, це тобi так не минеться!
— Зачини дверi!
Зачинив хтось iз гурту, що стояв бiля дверей. Стало знов тихо в класi, аж чути було в тишi, як шкрябало по аркушi перо: виводить прiзвище поволi важко хтось, мов борозну проорюі. Ось витер заполою обличчя заюшене Хоменко i теж пiдписався. Пiдходили ще до стола. За столом сидiв Матюха, одкинувшись на спинку стiльця, i, знати, поволi одходив. Нахилився до нього начмiлiцiї i щось сказав.
— Да, да! — хитнув голова головою. Вiн звiвся й оголосив збори закритими, бо поточних справ нiяких же немаі. А приговор хай люди пiдписують. Якiв Гнида залишиться наглядати. I як пiдпишуться всi, щоб же на дiм до нього занiс.
Пiшли. З парти пiднялись Огиренко та крамар i теж вийшли.
IX
В кухнi на столi стояв потухлий уже самовар, а Зiнька мила склянки, стоячи проти вiкна. Кiнцi стола сидiв мiлiцiонер у шинелi, в нараменниках i з шаблею при боцi. Пив чай. Широке вилицювате обличчя, немов наспiх сокирою тесане, блищало вiд поту, i маленькi струмочки текли з низького лоба до брiв, а по бровах потiм стiкали на виски. Вiн поставив склянку на блюдце, дiстав з — пiд шинелi з кишенi в штанах хустку i старанно витирався. З їдальнi чути було жiночi голоси та дзвiнкий смiх жiночий.
— Ще налити? — спитала Зiнька.