— А, ну його! От якби налила в оцей стакан градусiв шiстдесят! Ото б дiло!
Вiн розстебнув комiр i витер спiтнiлу шию хустиною i так, наче про себе, говорив:.
— Ще сказати б немаі — не так би обидно було. А то ж знаю: цiлу нiч дудлитимуть, ще й завтра похмелятимуться. А совiстi чортма, хоч би чарку налили для звичайностi.
— Ви б же були сказали хазяйцi.
— Як це? "Пожалуйста, налий"? — Вiн одкинувся до стiни й з усмiшкою презирливою глянув на дiвчину. — Що ж я, по — твоіму? Та я схочу — четвертина передi мною стоятиме, вiдро. I гуляй, пiдходь, братва. Чи в нас грошей немаі? Може, я червiнцi за нiч прогулюю! Ти знаіш те? Не в тiм дiло! Посадила бiля помийницi чай пити, як наймита… Та я з начальником де по гостях не буваімо, вкупi завсiгди ми.
Загавкав надворi собака. Зiнька прихилилась до шибки — мiсячно надворi.
На ганку вже.
Зайшли в хату, дзенькнули шпори. Матюха до гостей — запрошуі їх роздягатися, у свiтлицю заходити.
— I в три щота, друззя, бо вечiр i так, вважай, пропав! — клопотався вiн.
— Та з твоію демократiію не диво й до дванадцятої ночi проваландатись, — сказав начмiлiцiї, розстiбаючи шинель. Цiла, брат, банда в тебе завелася. Що ти тiльки собi думаіш?
— Та що думаю? Не розкасiруімо — бiда буде.
— Опредiльонно!
Сахновський повiсив шинель на вiшалцi; надiв поверх френча нараменники з шаблею, з наганом у кобурi. З — за стола пiдвiвся мiлiцiонер.
— Ну, я, товаришу начальник, пiду.
— Далеко?
— Нi, тут, на селi.
— Бо, може, вночi нащось буде треба тебе.
— Та ось i ця дiвчина знайде. Я тут недалеко, до тiтки Векли.
— Оця дiвчина?
Пауза. Мiлiцiонер узяв у кутку карабiн, закинув за плечi i вийшов з хати. Сахновський не зводив з дiвчини очей. Боком до нього стояла, профiлем тонким i строгим, як рiзьблення. Бачив — нiздря тiльки тремтiла, а брова — трiп i зламалася. Спустився очима по голiй шиї на груди їй, нижче — на стан стрункий. Дзiнь, ступив крок. Дiвчина здригнула й обернулася: губи зцiпленi, а очi суворi з — пiд строгих брiв так i встромила в очi. Ось — ось погляд зломиться, дрiбно в дiвчини тремтiли колiна. I раптом — дзiнь, ступив крок i взяв за лiкоть — вирвала i суворо:
— Ось не чiпайте.
З порога Матюха:
— Льоню, та йди вже!
Той крутнувся на каблуцi i пiшов до їдальнi. Через порiг — дзенькнув малиново шпорами, вклонився до гостей. Пiдiйшов до господинi, — сидiла вона на канапi за круглим столом серед молодi, — поцiлував руку. Потис руки панночкам: крiм Наталки та Нiни, сидiла ще дочка крамарева, пухка, бiлобриса, "миколаївська дiвиця", i ще якась. У флiрт грали. З мужчин Данюша тiльки сидiв з ними. Iншi за тим столом i про щось розмовляли.
Матюха бiля буфета з карафками порався. Старi жiнки на стiл накривали.
— "Фiалка", — подала Лiза Наталцi картку флiрту, а до Сахновського повернула лице i всмiхнулася з жартом:
— О, який же ви нехороший, Леонiде Петровичу!
— Я?
— Да, ви. Тiльки зачули баришнi ще на кухнi вашi шпори, так у них серденько в кожної забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува, циганочка наша не причарувала? — i глянула бистро i з смiхом. А Наталки й собi:
— Ой, вона ж гарненька!
— Пхи, красу знайшли, — сказала крамарева дочка й закопилила губу. — Iменно, як циганка, та ще як надiне дрантя… "Хризантема", — подала вона картку Сахновському. Той прочитав: "Отчего вы так редко бываете у нас?" Поглянув на неї. "Ну, та й погана ж!" — подумав. Потiм у картку очi ткнув i натрапив на щось, наче пiдхоже для вiдповiдi: "Я очень тронут вашим участием",передав вiн Пашi, а тодi витяг портсигар срiбний iз золотими монограмами й закурив. Дивився крiзь дим на жiночi обличчя, з одної на другу перелазив. От Лiза — чим не бабочка! Од шиї голої батистову кофтинку на нiй тiльки — дрр, i сорочку, — оголив її аж до пояса, далi з — за стола не видно. Перевiв на Наталку погляд — цiії всю постать видно: закинула ногу на ногу, з — пiд спiдницi трохи литка виглядаі в ажурнiй панчiшцi, — припав до неї поглядом.
А Гнида прийшов пiзнiше, вдвох iз сином. Уже пiд час вечерi. У хатi шум, галас, як на весiллi. Говорили всi одразу, говорив кожен голосно, мов бесiдникiв своїх уважав за глухих. Матюха вже в самiй жилетцi, i комiр сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. На тiм кiнцi столу жiнки голосно гелготiли. Гнида пiдiйшов до голови. П'яний у дризг голова. А таки пiдвiв важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як двома пудовими гирями.
— Ну, що там?
- Є, пiдписали. — Гнида витяг iз — за пазухи згорнений учетверо аркуш i поклав на столi. Матюха розгорнув той аркуш i кинув двi гирi свої на пiдписи.
— Не всi пiдписались, — сказав молодший Гнида.
Матюха грiзно: