— А це вiрно ви сказали, — хитнув головою Гнида, — бо хiба воно йому болить: вiн же його не наживав. Та й те ще думаі iнший: не стане, то знов дадуть.
— Е, нi, товаришi, забудь! Тепер уже й влада зрозумiла, що скiльки в шаплик не лий, а як у ньому дна нема, то не налліш. А нашому кенесе скiльки не давай i землi, i насiння, i худоби, — не хлiборобив вiн зроду, наймитував, — ото його й доля. А хлiбороби і натуральнi, з дiда — прадiда хлiбороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою звернути!..одкинувся крамар на стiльцi. Огир прислухався до травлення в своіму шлунку й чи слухав, чи нi. Ще говорив крамар:
— Це поступово, звичайно. От на середняка зараз уся увага, а потiм дальше — бiльше: уже ж i в оренду можна брати в самих незаможних, не тiльки у фондi.
Огир одiрвав себе од задуми й подався тулубом, грузний, до столу. Сказав зiтхнувши:
— Землi держаться, як зубами. Хiба вже який без худоби, а земля далеко. А ще немов оцей бродяга пiдiб'і народ та клопотати стануть.
Губаренко витяг голову й кинув тихо, зиркнувши скоса на Гниду:
— А це вже хай вони, — хитнув головою на хату, — молодшi хай.
У Гниди тiльки брова лiва трiпонулась, а вiн мов не чув, заговорив знов про воли, про цiни на них на ярмарку.
Заспiвала спiвачка "Чайку". Молодь смiялась на канапi. Данюша так смiшно розповiдав іврейськi анекдоти. Аж i в Матюхи пика червона, як баклажан, розплилась, розмазалась у п'яну усмiшку. Пiдiйшла Лiза й сказала, що вже готово. Матюха нахмурився й пождав, поки Данюша скiнчив розповiдати. Тодi пiдвiвся i тим усiм хитнув головою. Як не прохали жiнки — ще хоч хвилиночку, ще хоч один коротенький хай Данюша розповiсть, Матюха хмурний:
— Нiззя! Хай потiм.
X
У спальнi до лiжка був приставлений столик кругленький, i на ньому стояла вже карафка з самогоном, склянки й закуска.
— Ну, от, друззя, — не сiв, а злiг Матюха впоперек на лiжку, головою розпатланою обiпершися об стiну, — дiло предстоїть нам дуже сурйозне, i потому зачини, Якове, дверi й сiдайте.
Начмiлiцiї вилаявся був, мовляв, не дадуть i з жiнками пожартувати, дiло знайшли. Данюша по плечу ляпнув його з п'яним усмiхом:
— Кинь, Льоню, дурницями займатися: ото Паша… який чорт гидкий, а не бiйсь — поки не женишся…
— Та ну її!
А Матюха зауважив:
— Це, брат, не тiльки мене, а й тебе торкаіться, це чорт на нашу голову з'явився. Головне; — що партiйний! От у чiм заковика!
— Да, може дiлов наробити, якщо як, додав Гнида Якiв, — це не Тихiн, цей зна ходи i в партiю, i в повiт. Що йому, чортовi? I вже бачу по ньому: рознюхуі, сволоч. От i сьогоднi чув на сходi — за Кушнiренка балакали: як, мовляв, що в його облiкова картка на крадену коняку сказалась? Де вiн узяв її, що все чисто, i масть, i прикмети правильнi. А Давид i каже: "Та вже ж сам картки не видрукував, видно, друг і такий, що бiля карток". I за Одарку, що повiсилась, пробi, чи якийсь лист десь і, чи кому щось казала. Взагалi, чоловiк небезпечний. Немов що — пропали, вважай!
На хвильку всi змовкли. Може, кожен хапливо переглядав шматки життя свого за останнi роки: скiльки отак селян плачуться, не знаючи на кого, — озлиднiли, лишились без тягла. Власне, то сам Гнида з компанiію, а Данюша хiба, бувало, шепне: "У того б слiд, хай трохи осяде". I Матюха брав пай тiльки за те, що мовчав. Сахновський за облiковi картки, та вже як викриіться, всiм одна шана: конокради. За це не милують. Ще на тому шматтi життя п'яного виступали плями одна за одною, бруднi i з кров'ю. Льоньцi так ясно стали в уявi клуня й юрба, на землi лежить Одарка, — тiльки — но з вiрьовки зняли. Робив розслiдування в сiльрадi, а якийсь парубок, як були з ним наодинцi в хатi, на запитання, що може показати: "Ти її, падлюко, зi свiту звiв". I хотiв ударити. Заарештували його, а потiм — хто знаі? — вели мiлiцiонери в мiсто, а в шелюгах вiн кинувся тiкати… Ну, його й пристрелили…
Дзенькнули шпори пiд столом. Сахновський поривно звiвся iз стiльця i, схвильований, пройшовся по кiмнатi. Враз зупинився бiля столу i сказав з паузами й твердо:
— От що, товаришi. По — моіму, без усяких балачок шльопнуть гада — i точка.
Тиша. Чути, як за дверима в свiтлицi смiялись хором жiнки, а потiм було чути — щось за дверима говорила Лiза, видно, смiшне, бо знов — смiх. Матюха звiвся з лiжка i, наливаючи склянки, процiдив по слову:
— Да, я пiдтримую. Шльопнуть!
Данюша тiльки здвигнув плечима — хто ж, мовляв, буде проти? Але не в тiм питання, що з ним зробити, а як зробити? Щоб i комар носа не пiдточив, а не так, що й пальцi знати. От над чим їм подумати треба. Бо їх же цiла компанiя, так не залишать: мовляв, хто зна, хто вбив, чорт його, мовляв, бери. А будуть дошукуватись. От через те й треба план скласти, все точно вирахувати, утворити вiдповiдну обстановку. Оце така Данюшина пропозицiя.