— Ех, Давиде! — зiтхнула тiльки й замовкла. Уже напружено скребла стiну. Потiм злiзла з кобилицi сама, хоч i хиталась кобилиця. Перетягла її на друге мiсце й знову сама злiзла. Не сказала Давидовi, щоб подержав. I спiдницi нижче цей край обсмикнула.
Зайшов Яким i з дiвчат якась. Якимовi лiнiйки треба, шибку обрiзати.
Веселий був. Кинув жартома:
— Ой, глядiть, коли б ви не намазали вдвох! А дiвчина ота спитала:
— Тiтко Марiі, чи сюди кiзяка в глину не треба бiльш? — i показала в жменi кавалок, що принесла на взiр. Марiя подивилась, пом'яла в пучцi.
— Нi, гарна ж глина, — сказала. — Уже шпаруіте?
— Оце починаімо.
Потiм услiд уже їй гукнула Марiя:
— Нехай би сюди яка прийшла, — i почала старанно стругати стiну ножем. Але весь час була насторожена й ловила чуйно вухом шелестiння сторiнок i жадiбно ждала чогось.
По довгому напруженому мовчаннi Давид озвався перший. Може, вiн Марiю образив, хай не сердиться: вiн зовсiм цього не хотiв, як говорив те. Може, i казати не треба було. Бо людинi всяка дурниця може здатися. Та ще як отак, два тижнi тiльки знаючи хоч i її, Марiю. I нехай не думаі, що весь час вiн отак про неї тiльки й думав. Нi, не тiльки так.
Вiн пiдвiвся, дiстав iз шафи iще оберемок книжок i поклав на пiдлогу. Перебранi поклав у шафу. Тодi знов сiв до книжок i, витягши кисет, зiбрався закурити. Не було папiрця. Рука простяглась до книжки, що розшарпана лежала в купi, заготовленiй на горище. Але не вирвав. Сходив до Якима i через хвильку вернувся, уже крутячи на ходу цигарку. Потiм, як сiв, Марiя не втерпiла вже:
— Як же ти ще думав про мене?
Парубок чиркнув сiрника, прикурив цигарку i, смачно затягшися, пихнув синiм димом. Крiзь дим дивився на молодицю; приімно вразило його: колiна вже не видно було з — пiд спiдницi, сама уважна, тiльки брови злегенька — в печаль.
— Це було вперше по приїздi зараз. Був ото ввечерi у вас, — почав Давид i дивився кудись у куток задуманий, — було багато дядькiв, i жiнки були. Сидiли на полу молодицi. Ми говорили про життя обухiвське, радились, що нам робити з Матюшиною компанiію. I ти щось сказала була, либонь, "папушами" чоловiкiв обухiвських узвала. А тобi хтось iз мужикiв грубо: "Не твоі, бабське, дiло це". Ти спалахнула вся та як узяла його в роботу. Що говорила саме, не пригадую. Але так говорила, що аж дядьки оторопiли й слухали та тiльки очима лупали. А молодицi всi круг тебе аж на полу не всидять, аж очi їм блищать… З дiвчатами ти як дiвка: чи пiснi завести, чи пожартувати. I з молодицями коли ти заговориш, то всi мовчать.
I змовк Давид, затягшися цигаркою. Марiя й не рухнеться на кобилицi. Очей не зводить з парубка.
— От я й думаю собi, — знов Давид, а очi захоплено в нього на молодицю, — яка б з тебе, Марiі, та делегатка вийшла б! Замилуватися тобою.
Дивився, поривний, на неї. I таки ж гарна! Знов заговорив:
— У нас i досi чоловiки про жiнок так гадають собi: "Волосся довге, а розум короткий". Дурниця! Скiльки їх і i в партiї, i на громадськiй роботi взагалi. Селянцi ще трудно, то правда, хазяйство, бiля горшкiв, над прядкою з ранку до ночi, дiти облiпили, як реп'яхи. А в тебе ж, Марiі, нi дiтей нема… — i раптом занепокоіно: — Марiі, чого ти?
Жiнка повернулась до нього, i на обличчi в неї бiль. Сказала по паузi:
— Хоч не нагадуй, Давиде, — i видавила з мукою, — менi про дiтей. От ти кажеш: iншу жiнку реп'яхами облiпили, куди вони? Дурнi вони! Та я б, Давиде, хай би їх було в мене не знаю скiльки, не реп'яхи, а квiтоньки були б вони в мене! Чи я їх не нагодувала б, чи не обпряла б? I ще б знайшла час на щось iнше: чи на сход, чи ще куди. Це ж усе для них; от i школа в нас на зиму необмазана, чи ось ти колектив задумав, для них же це все, для дiтей. А як нема… Ми он те лiто мазали хату з Тихоном — як радiсно було! Тiльки що побралися. Та й пiч, я пiчникам кажу, щоб же тепленька була, i вiкна, щоб же — їм ясно! А тепер… Приходю додому — в хатi як на розпуттi, як билина. Та й билина росте — насiння з неї впаде, а на другу весну хоч i суха, та навколо ж так i пруть iз землi зелененькi… А ти, Давиде, як яку радiсть: "Дiтей у тебе нема"… — В голосi тихий докiр i жура.
Дивилась на Давида. Така не бачена, не знана ще ним i наче зiв'яла.
Було хвильно й жаль було жiнки. Тож iще хвилину тому — з очей аж сипалась веселiсть i смiх — бринiла вся молодiстю й смiхом дiвоцьким. А це немов одразу зiв'яла. Давид аж невеселий. А вона — чи що згадала, чи здумала — раптом мов вилиняла з журби та задуми, очима обдала ясно парубка. Палко й наче з викликом:
— Давиде, ну скажи менi: та чи ж я, трясця його знаі, не молодиця?! Бринiла знов уся, всiм тiлом пругким, молодим. А до Давида очi аж палять.
— Слухай, Давиде, подерж кобилицю, раптом згадала Марiя, що мазати ж треба.