Давид пiдвiвся й подержав. Вона, не зводячи з парубка очей, спустила ноги на перекладину, руку гарячу поклала на плече йому. Як спускалась, грудьми аж об нього черкнулась. Очима — в його темнi. Й затихла, призивна. Мить, потiм одiрвалась i сплигнула на землю. Дихала важко, а до Давида з мукою:
— Ех, Давиде!
Тодi ж iз коридорчика влетiла Галька — буде мазати з тiткою Марiію. Почали мазати.
XVII
Закiнчили мазання тiльки другого дня надвечiр. Обидвi кiмнати були вже побiленi чепурненько. Вгорi на стiнах висiли зеленi гiрлянди з сосни i через хату попiд стелею, навхрест з кутка в куток, теж висiли двома пишними разками, i на них ще червонi папiрцi були почепленi. (Так бачили на цукровому заводi в клубi). На однiй стiнi в зеленому з сосни вiнку висiв портрет Шевченка, бiленьким рушником обвiшений, а на другiй стiнi, що бiля неї стiл, великий портрет Ленiна, i теж у вiнку зеленому. Був i на ньому червоний квiтчастий рушник, — котрась iз дiвчат принесла.
Мили пiдлогу вже, та як повна хата молодi, то нiяк i повернутися. Не налюбуються дiвчата на бiлу, затишну, в зеленi, хату. У вiкна з причiлка сонце червоне з заходу кинуло золотаво — червонi снопи промiння, просто через кiмнату аж на протилежну стiну, мов золотавим колоссям розсипались. I впало колосся червоно — золоте кому й на голову, у волоссi остюками заплуталось.
Дiвчата, що мили пiдлогу, прогонили вже:
— Та йдiть, бо з вами нiяк i нагнутися!
Навшпиньках через помиту смужку з тiї кiмнати вийшов Яким.
— Да — да, товариство, хай уже дiвчата домивають. Iдiть собi! От у недiлю на вiдкриттi до пiвночi сидiтимемо.
Юрба помалу танула. Червоне на стiнах гаснути стало. Дiвчата помили. Потiм ще ганчiрки повиполiскували (ще ж пригодяться) й розвiшали їх на конов'язi. Повдягались у сiнях i розходились.
Яким вийшов iз Давидом i ще з одним парубчаком — Савкою, "видатним малярем" обухiвським. Замкнув хату — читальню, а ключ собi в кишеню поклав.
— Хватить уже анархiї! — сказав iз приімнiстю, спускаючись полатаними сходами.
Так i пiшли втрьох до нього. До недiлi лишився один день, а стiнгазета ще й не почата набiло.
В хатi свiтилося вже в Карпенкiв. Бiля печi молодицi з вечерею порались. За столом сидiла Якимова сестра Тетяна — школярка — i старанно виводила на великiм аркушi бузиновим чорнилом — Давидову передовицю переписувала. Хлопцi ж зараз i засiли за стiл. Дiстав Яким iз — за сволока чернетки дописiв i маленьку Тетянину палiтру двадцятикопiйчану з аквареллю. Славка ж зразу став випробовувати пензельком фарби. Треба це їм намалювати заголовок газети, малюнки та заставки. Давид почав читати дописи. Добра з них половина були його власнi, але були й ще чиїсь. Писанi чорнилом i олiвцем, усi карячкуватими, незграбними лiтерами. I про що тут не було тiльки — про землеустрiй i про лiси, про хату — читальню, про Матюху. Були й вiршi, — свої Сосюри та Тичини теж були в Обухiвцi. Навiть фейлетон свого доморослого Остапа Вишнi був. Розповiдалося в ньому про якiсь дуже темнi махiнацiї в кооперативi, внаслiдок чого перенеслась цiла дiжка вонючих оселедцiв iз Губаренкової крамницi в кооператив. Давид фейлетон похвалив.
— Треба й малюнок сюди дати, — сказав Савцi. Той i собi уважно прочитав фейлетон i захоплено вiдповiв:
— Небезпремiнно намалюю! I кооперацiю, i Гниду. А як ото намалювати, що воняють оселедцi? — аж задумався.
— Хай люди носи позатикають. От i розумiй — значить, воняі з дiжки, — сказав Яким.
— Ай правда! — зрадiв Савка. Знадвору ввiйшов старий Карпенко, батько Якимiв. Роздягся, а тодi пiдсiв до хлопцiв, до стола.
— Що це ви, хлопцi, записарювали всi?
— А це ж, тату, стiнну газету пишемо, — Тетяна дiловито вiдмовила, не пiдводячи голови, над аркушем схиленої. I писала далi, слiдом за ручкою виводячи й губами слова.
Похитав головою:
— Ой хлопцi, глядiть, щоб ви не написали чого на свою голову!
— Чого це "на свою голову", дядьку Левонтiю?
— Та чув я: Тетяна читала щось про голову там i про кооперацiю. Хтось здорово пробираі. Цього ж вони не подарують. I так вовками дивляться.
— Пусте! — сказав Давид. — Вовкiв бояться — в лiс не ходити. Скрiзь газети стiннi і, в яку казарму не зайди, в який робiтничий клуб не заглянь, а на селi — в сельбуд. Це в нас тiльки щось за республiка така особлива.
— Та хто ж зна, як воно де? А в нас же, бач! Може, ще й нам, старим, у хатi мiсця не буде за це? — сказав батько.
— Буде, не журiться, тату!
Батько по тому витяг витушку з — пiд полу й почав мовчки мотати пiвмiтка. Хлопцi робили своі. Було, що Давид раптом спитав у дядька Левонтiя: скiльки воно десятин у Рокитному всiії землi — i Книшевої, i Губаренкової, i iнших — огулом. Старий перестав мотати.