— Хiба ви там i про землю пишете?
— Аякже! Земельна справа — це в нас зараз найголовнiше. Проведемо землеустрiй — на ноги станемо, а нi — так i не вилiземо iз злиднiв. Це менi в статтю треба — скiльки землi. Про нарiзку тут мова йде на поля, так от по скiльки воно в якому куску?
Дядько Левонтiй пильно думав, вираховуючи в головi. Сказав потiм:
— Так десятин триста, а може, триста з гаком. Отак щось.
Давид записав триста. I ще потiм питав дядька Левонтiя про те, про iнше. Карпенко завжди спиняв витушку й вiдповiдав поважно. А потiм i мотав, а думка не спала. Час од часу вставляв i своі слово в розмову до молодих.
Пiшов Давид пiзно вiд Якима.
Дома пряла сама мати на лавi, бо Христя до Гальки пiвнiвської на попряхи пiшла. Батько чобiт Петриковi латав бiля лави. Дiти вже спали обоі.
Подаючи вечерю синовi, мати згадала:
— Була Марiя Тихонова. Казала, щоб небезпремiнно до них прийшов. Аж двiчi прибiгала: зараз звечора й оце тiльки — но.
— Не казала чого?
— Нi, не казала. А тiльки небезпремiнно щоб прийшов, наказувала. I якась аж наче стривожена.
"Мабуть, Тихiн вернувся з хуторiв. Може, новина яка і, а може, листа принiс", — догадався Давид. Швиденько повечеряв i вийшов iз хати.
XVIII
Бiля Книшевих ворiт, через вулицю од Кожушного двору, стояв гурт чоловiкiв. Чути було голос Гниди Якова. Наче йшли це звiдкiля та й стали. Було поночi, але пiзнав Давида Якiв, бо змовк i ждав, поки той перелiзе через перелаз у Тихонiв двiр, а тодi знов забалакав. Чув Давид тiльки уривки: "…ласий на чужi ковбаси… хай, сволоч".
У хатi свiтилося. Хоч вiкна були позатулянi матками, та не щiльно пристали до вiкон, i видно було згори вузенькi смужечки свiтла. Дверi сiнешнi були не засуненi. А в хату як зайшов Давид, од стола ступила крок Марiя до дверей йому назустрiч i спинилася серед хати схвильована й наче розгублена. Рожева нова ситцева кофточка, зшита за останньою обухiвською модою, туго обтягла її повнi груди. i в двi коси волосся заплетене обвивало голову красунi двома гадюками. Очi чорнi нiмо дивились на Давида i винувато, i радiсно. Враз ворухнувся в них острах.
Давид ступив з порога i, оглянувши хату, спинився на молодицi довгим поглядом. Мовчали обоі. Тiльки очi чорнi кликали до себе. Парубок мовчки надiв скинуту шапку. А погляду нiяк не одiрве. Марiя кинулась крок ще до нього. Очi вже близько, i чуі Давид з розтулених уст гаряче дихання. I одне лише слово палко й з благанням:
— Давиде!
Той напружився i вирвав погляд свiй з її очей. Був одхилився. I раптом ступив крок i сiв важко на лаву, одкинувшись головою до стiни. Ще довго мовчали. Давид перший провiв долонею по чолу, знизу до шапки, жбурнув шапку на лаву й спитав, хмуро дивлячись на неї:
— Чого тобi, Марiі, треба вiд мене? Марiя пiдiйшла, тиха й сторожка, до нього й сiла поруч на лавi.
— Тiльки не сердься, Давиде! — глянула з благанням.
— Ну, що таке?
Марiя мовчала хвилину. Зiтхнула з хлипом, глибоко втягаючи повiтря в себе, як дiти, буваі, пiсля плачу, i говорила тихо, сумно дивлячись у куток i не бачачи нiчого.
Хотiла побалакати з ним, порадитись. Нiкого ж у неї з рiднi, крiм сестри, немаі. Хай тiльки не сердиться, хоч часинку. Вона знаі, що вiн подумав, як узнав, що прибiгла за ним, — думав, що Тихiн прийшов. Нi, Тихiн, може, ще прийде. Ще ж не як пiзно…
— А, що я мелю? Тихiн тiльки завтра прийде.
Голос у неї чужий якийсь Давидовi — бринiли в ньому такi сумнi ноти, так незвичайно було чути його вiд жiнки — завжди ж як втiлений смiх. Вона збивалась — то говорила не те, що хотiла, то пропускала таке ж важливе, що неодмiнно треба було сказати, то обривалась i довго мовчала.
— Я слухаю, — казав тодi Давид. Молодиця кидалась, пригадувала вголос, про що ж вона саме, — i говорила ще:
— Ти, Давиде, мене тiльки зрозумiй. Не подумай погано за мене, — хвилювалась, — я думала… — Вона замислилась, а потiм з болем видавила: — Я покину Тихона.
Пауза. Очима припала пильно, щоб не пропустити, як i рисочка здвигнеться. Давидовi брови зiйшлися — зморшка глибша стала мiж ними. Вiн вiї пiдняв i спитав пильно:
— Чого це?
Марiя мовчала поникло. I враз рухнулась до парубка, обличчя зайнялось, i заговорила палко, поривне. В словах бринiв iще жаль. Хiба це життя їй iз ним? У хатi цiй — як у трунi вона. Це не завжди так було, але давно, хто зна й вiдколи. I тодi, як Давид уперше в них був. Нехай не дума (знов похилилась) погано про неї: що й замiж вийшла без любовi за Тихона. Що як весела та смiіться, то вже й легковажна. То в неї вдача така.
Iще як дiвкою була — бiднi, без батькiв змалечку зосталися. А глянути на неї — немов i не знати, в якому щастi живе: весела, а на вулицi без неї й не спiви. Але щоб хто сказав погане за неї — нiхто! До замiжжя й не знала нiкого. Хлопцi юрбою за нею бiгали, а вона однаково смiіться на гулях до всiх. Було й бiля перелазу. Але щоб повела в комору з перелазу якого, нiхто не похвастаі. До свiту блукали мiсячними ночами поза хатою, викликали гуками, а вона на полу в хатi — хоч i не спиться їй, ну й не виходила ж…