I було — в он ту весну в сусiдiв у них на хуторах теслювали з Обухiвки, i Тихiн з ними — хату будували. Так i побачились. У недiлю й вiн на гулi виходив. I до нього Марiя привiтна й смiіться. А вiн — мов то не до нього. Потiм не смiялась уже. До всiх iще — хоч i не так, як ранiше, а до нього вже — нi. I стрiне — слова не знайде й не насмiі якось. А вiн тихий, поважний, i балачки в нього не про пусте, як в iнших хлопцiв. I з нею гарно. Ночами стала думати за нього… Якось уже перед лiтом, як хату вже кiнчали, вiн уранцi зайшов до них — на городi полола саме — та й каже:
— Запала ти, Марiі, в душу менi. Як пiдеш за мене, буду сватати.
Так i побралися. Жив вiн ще в хатi старiй, мати старенька була в нього. Любо жили. Оцю нову хату в те лiто мазали. I що тодi думалось…
А тепер — як у трунi…
Вона похилилась головою й хитала тихо нею. Немов бiля нiг у неї позриванi, пов'ялi надiї лежали, а вона то над ними в задумi та в журi схилилася. Давид теж дивився в землю i мовчав. Перша Марiя звела голову i мов з жалем та з болем:
— Що ж ти менi скажеш, Давиде? — спитала й не зводила очей.
— Да, — не скоро, по паузi, сказав Давид, — трудно менi що — небудь казати: чужа душа — темний лiс. Коли це з жиру, не хочу й говорити. А коли нi, то теж тобi виднiше, Марiі. А те скажу тiльки, хiба лиш у дiтях, у наших власних, — радiсть наша? А в кого нема? А в кого вмерли? А хто нiколи не одружиться? Да, коли б от немов сталося — всi дiти вимерли за одну нiч на всiй землi, i за одну нiч усi жiнки обезплоднiли б, я б, мабуть, на ранок пустив би собi кулю в голову. I, може, це не тiльки б я. Бо життя б загубило тодi для нас своі майбуття. Ми б спинилися над прiрвою, що в ню обiрвалися всi дороги. Але ж — повен свiт дiтей.
Давид хоч казав це, а чув, що цим її не втiшити. В неї обличчя мов висiчене iз каменя — нi рисочка й не рухнулася. Тодi казав iще:
— Та хiба й не було, Марiі, так: немаі, немаі дiтей i рiк, i два, i бiльш, а потiм пiдуть дiти.
Навiть хотiв усмiшкою трохи їй сум розвiяти: у приклад навiв пристарiлих Акима та Ганну бiблейських. Але й пожалiв зараз за свiй жарт: ще нижче схилилась вона головою. У думцi їй i досi ще немов звучала Давидова мова — "немовби всi жiнки обезплоднiли". На "всi" аж притиснув вiн.
Чи не думаі часом, що то вона.
I сказала Марiя:
— Вже й до бабiв ходила, i в лiкарки була, — всi кажуть: усiм здорова, а то — чоловiк.
Давид помовчав. Потiм про Тихона говорити став. Саме це ж хворий вiн, а вона б покинула його. Як же вiн сам бурлакою зостався б? Нi зварити, нi випрати нiкому. Про серце вже й не говорить Давид. Хiба легко? Два роки жили, любились.
— А! та хiба ж я винна?! — аж у розпачi тихо сплеснула руками. — I Тихiн хiба не зрозумiі, що серцю хоч i скажеш, — не послухаі. Я ж знаю Тихона: ну, вiн пожуриться, трохи похмурий буде… Вiн же сам знаі. А хiба ми ворогами б розiйшлись? Та я прибiжу до нього вранцi та й витоплю, i обперу, поки одужаі… Жениться — удову з дiтьми вiзьме.
Давид пильно глянув на неї. Вiн розгадав якось одразу всю її. Ще як сказала: "Вранцi прибiжу та й витоплю йому". Звiдки прибiжить? Десь близько думаі бути. Звiвся. А за руку Марiя схватила й благала — хвилиночку ще. Не будуть уже про це. I Тихона, коли так хоче Давид, не покине вона, тiльки посидить хай.
Очi такi в неї благальнi й гарячi. Аж Давидовi обличчя зайнялося червоно.
— Ну, що тобi? — аж кинув злий, не так на неї, як на себе: вiдчув, що слабне.
— Тебе, Давиде! — палко пошепки Марiя. — Я не буду кидати Тихона, житиму з ним. Вiн i не знатиме нiчого. I дитина буде — не знатиме, думатиме, що його. Давиде, любий, нiчого менi — тiльки тебе! — i линула до нього — саме втiлене в жiнку благання й хотiння його.
— Пусти, Марiі! — Давид звiльнився i хвильний пройшовся по хатi до полу, назад. Марiя за ним тиха до полу пройшла. Стрiлись, розминулись. Потiм спинився раптом, обернувся до молодицi й сказав:
— От що. Якби ми, Марiі, з тобою в табунi бродили, тодi б i не балакали. А то ми живемо в громадi людськiй. А це — куди складнiша штука. Отже, давай оцю балачку залишимо.
Хiба вiн сховаі вiд неї? Iнодi чортзна — що в нього отак шарпонеться до неї. Це не і розпуста. Але… багато тих "але"; i чуття в людини складнiшi, анiж у табунi. От сказати — що б тодi Тихiн? Чи хоче вона, щоб i в вiчi один одному не дивилися? I так їх жменя, а й тi щоб перегризлись, як собаки. Та й потiм — хiба тiльки в цьому життя? Казав же вiн учора…