— Де? — боюся, це прозвучало не тільки суворо, а й навіть грізно, але хай знає, як воно.
— Ну… — шукач ображено зирнув на мене, але потім слухняно опустив очі і став вичитувати папірець.
Проте надовго його не вистачило.
— Господи, Лірино, тут стільки помилок! — вражено вигукнув він через мить.
— Ну то й що? — одізвався автор.
— Як що? Ти писати не вмієш.
— Пишу ж якось.
— Але тобі варто було б засвоїти кілька правил. Кілька десятків правил.
Мереж стенув плечима.
— Всі правила тільки для того, щоб принижувати інших.
— Вибач?
— Є люди, які знають правила, а є такі, що не знають. Скажи мені, чому вважається правильним, наприклад, такий наголос, який у певному слові зроблять де треба тільки відсотків десять людей? Хіба всі інші не розуміють, що воно означає? Навіщо всі ці тонкощі, в які втаємничені тільки обрані? А тому, щоб вони були обраними. Ніхто не вважає великою заслугою, якщо хтось правильно каже чи пише слово «коза». Бо його всі кажуть однаково. А от слово «вітчим», наприклад, або «веретено» багато хто скаже не так, як треба. Завдяки цьому, завдяки цій проблемі зі словом «вітчим» невелика частина людей може почувати себе особливою, дуже грамотною, культурною і освіченою. Так вони розрізняють одне одного і пишаються тим, що входять до цього кола. І може, вони нічим не кращі за інших, але ж грамотні. Розумієте, грамотні… У них завжди є спосіб ткнути носом майже будь-якого співрозмовника. А він буде принижений, буде перейматися. Можливо, це так сильно його зачепить, що він навіть витратить чимало свого часу для того, щоб навчитися говорити правильно, щоб його більше так не ганьбили, а щоб він сам міг.
— Які філософські роздуми… ти просто безграмотний бовдур, та й усе, — промовив Бурецвіт.
— Я ж казав, — перевів Мереж на мене свій меланхолійний погляд. — Ліринко, кепські новини.
— Які?
— Ти знов програла. Сьогодні не твій день.
— Гадаєш?
— Нічого, в коханні пощастить.
— Тільки на те й розраховую.
Я зібрала карти.
— А може, ще партійку? — запропонував Мереж.
— О, ні, дякую.
Бурецвіт розгублено дивився в листочок.
— Втім, ви маєте рацію. Вірші — не моє покликання. По-перше, я не відчуваю належного естетичного задоволення від їх складання. По-друге, в мене справді не надто добре виходить.
Тож я не віршуватиму більше.
— Правда? — повеселішав шукач.
— Так. Я тепер писатиму картини.
Він не жартував. Ми з Бурецвітом перезирнулися.
— Ну… бажаю тобі… натхнення, — вичавила я.
— О, дякую. Без цього, звісно, нікуди.
Частина третя
Шахраї
1
Осінь. Осінь, нарешті, стала схожою на осінь. Під ногами — калюжі, над головою — важкі хмари.
— Мені важко про це згадувати, — схлипнув Бурецвіт (в нього була алергія на одну з моїх рослин у крамниці, і він уже третій день страждав через це), — але коли мої батьки, старша сестра і ненароджений племінник загинули в автокатастрофі, я залишився сам із п’ятьма маленькими, беззахисними та безпорадними пуделями на руках.
Він чхнув.
— Будьте здорові. Яка страшна історія! Бідні пуделі! — перед ним стояла повнотіла жіночка років п’ятдесяти і любовно притискала до себе крихітне лисе нещастя, яке ніби зараховують до собак.
— Вибачте. Так от, я, звісно, міг би позбутися їх, віддати комусь, просто вигнати на вулицю. Але я набрався духу і сказав собі: ми тепер самі з пуделями, розраховувати нам нема на кого, і я, тільки я маю забезпечити моїм песикам майбутнє. Апчхи!
— Будьте здорові!
— Я знаю, — Бурецвіт звів на неї мокрі очі, — я мало уваги приділяв їм, але ж я так тяжко працював тоді.
Він хлипнув.
Я подивилася на жінку. Вона весь час хитала головою, наче заведений метроном. В очах її ніби щось блиснуло. Ну!
— І тоді, — шукач дістав носовичка і прилаштував до носа, — тоді… — він похмуро втупив погляд в асфальт, мабуть, не знав, що казати далі.
Він мав розчулити незнайому людину. Таку вправу йому вигадали русалки. Хоча, власне, це ще не вправа, а тренування перед нею.
— Одного дня я не зачинив вікна, коли йшов з дому. Лишив його відчиненим… вікно…
Аби не чхнути ще раз, мій клієнт потер носа.
— А коли повернувся… то побачив на дорозі… перед моїм домом… побачив…
— Ні… — прошепотіла тітонька.
— Тіло… мого розчавленого песика!
— Боже! — тітонька так притисла до себе свого чотирилапого друга, що той зойкнув. По її щоці збігла сльозинка. Зараховано.