Тут шукач усе зіпсував. Хоча він, звісно, як вихована людина, підніс долоню до рота, це нічим не зарадило.
— А-а-апчхи-и! — гримнув він прямо на добродійку з песи ком. Той завмер з витріщеними очима і втягнутими в голову вухами.
— Вибачте.
— Ходімо, — я взяла його під лікоть. — Ходімо, тобі не варто це згадувати. Пробачте нам. За кілька років після цієї трагедії у мого друга почалося це. Алергія. Лікарі сказали, що це алергія на собак. Але в пам’ять про свого загиблого улюбленця мій друг зараз розводить пуделів. Щодня вони змушують його страждати, але він… він не полишить цього. Ніколи. Пробачте нам іще раз. До побачення.
— Пробачте, — схлипнув шукач.
Ми хутко подалися геть.
— Ну, як я? — запитав Бурецвіт. Сльози стояли в його очах. Щось не дуже діє цей засіб проти алергії, хоча коштує, як пластична операція.
— Фінал кепський. З іншого боку, здоровим ти взагалі не впорався б. У вкладці до цих крапель я нарахувала 18 протипоказань. Треба мати залізне здоров’я, щоб так лікуватися.
— Але ж ти скажеш русалкам, що це було зараховано?
— Скажу. Ще серветок?
— Угу.
Я дістала з сумки пачку паперових носовичків. Це біда просто, йому не вистачає однієї такої і на п’ятнадцять хвилин.
Крім 18 протипоказань там було названо ще 24 побічні ефекти. Хоч би що сталося зараз із Бурецвітом, ми не повинні дивуватися.
— Затули вуха, — попрохав шукач.
— Припини.
— Я ж за тебе непокоюся. Краще затули.
Я затулила. Приглушений гул — Бурецвіт сякається.
— Куди ми зараз? Вуха можеш розтулити.
Вітер був холодним, як у всі останні дні. Я всунула голову в комір, щоб він діставав до самого носа.
— До клубу.
— Куди?
— У клюб.
2
Ми втрьох — Я, Мереж, Бурецвіт пройшли довгим білим коридором і…
Стоп. Насправді нас було четверо. У правій руці я несла кошик, у якім сидів Дивник.
Так от, ми пройшли довгим білим коридором до прочинених дверей, над якими був напис: «Клуб любителів дивовижного». Ми зупинилися. Я спитала:
— Ви впевнені?
— Якщо це клуб любителів дивовижного, то я маю їм сподобатися, — відповів Мереж.
Найбільше б їм у такому разі сподобався Дивник, але його показувати я не мала наміру.
Ми увійшли. Це був невеликий концертний хол. На сцені самотньо стовбичив мікрофон. У холі було з тридцятеро людей. Деякі стояли групками і розмовляли, деякі сиділи в рядах для глядачів.
Переважно молоді люди з інтелектуальними живими обличчями. Мабуть, вони розумні, освічені, інтелігентні, дотепні тощо, а до того ж вони цікавляться дивовижними речами! Те, що треба.
Ми обрали саме це місце. Про клуб мені розповіли друзі, і після деяких довідок я вирішила, що він нам підходить найбільше. Осоромитися перед безмозким натовпом — невелика біда. А тут… тут вони застосують увесь свій інтелект і чарівність, щоби змусити тебе почуватися останнім виродком.
Ми скромно присіли в передостанньому ряду. Я поставила кошик із монстром на коліна. Звідти почулося невдоволене гарчання.
— Ой, вибач, — прошепотіла я і перевернула кошик так, щоб Дивник був мордою до сцени.
Присутні почали кидати на нас зацікавлені погляди. Хто доброзичливі, а хто й не дуже.
— Знову новачки, — пробубонів хтось.
Нарешті до мікрофона на сцені підійшов високий молодик і сказав:
— Добрий вечір, пані та панове! Сьогодні ми почнемо з того, що не завершили останнього разу. Хто хоче висловитися з приводу нашої теми?
Тут він помітив нас і додав:
— А наша минула тема звучить так: «Чи мусимо ми повідомляти іншим про наші контакти з позаземними цивілізаціями»
У залі злетіла вгору чиясь рука.
— О, пані Вихра хоче щось сказати.
На сцену вийшла струнка дівчинка з двома хвостиками. Обличчя її було сповнене серйозності, коли вона стала перед мікрофоном.
— Я вважаю, — заголосила дівчина з істерикою в голосі, — ми неодмінно повинні повідомляти про наш досвід спілкування з представниками інших цивілізацій решті землян! Заяви деяких у цій залі про те, що це «собі дорожче», вважаю егоїстичними і не гідними членів нашого чудового клубу! Ми маємо сповіщати всіх і кожного про ці контакти! Якщо треба, витрачати на це і власні гроші, і власний час! Чому? Бо ви повинні розуміти, що інопланетяни звертаються не до когось особисто, а до людства в цілому, і це ніяк не факт, що ви — та сама людина, котра може правильно витлумачити сенс повідомлення. Якщо ви боїтеся насмішок і нерозуміння — це просто свідчить про вашу слабку волю. І я засуджую це! Приховувати від громадськості таку інформацію — злочин! Це — подвійний злочин: злочин проти людства і злочин проти тієї цивілізації, яка намагається вступити з нами у контакт! Дякую!