Це я молодець, це я його гарно відпровадила. Хай знає, як, маючи дружину, залицятися до порядних дівчат.
— Мереже, — русалка розвернувся до нього і примружив очі, — а чи є для тебе важливим, чи непокоїть тебе, що про тебе думають інші?
«Разом ми подолаємо всі перешкоди. Я хочу здійснити всі твої мрії, а тоді ми помремо в один день».
Тю, козел. Ні, ну це ж треба таке бовкнути?!
— Ні. Мені начхати, — Мереж хитнув головою, щоб відкинути волосся з лоба, і гордо задер підборіддя. — Яка мені різниця, що про мене думають усякі телепні? Ідіот. Повний. Це я про актора.
Все, відпустило.
Русалка розглядав мене і посміхався. Та що це з ним?
— А тебе, Бурецвіте, непокоїть, що про тебе думає оточення?
Шукач скрутив серветку трубочкою і гмикнув.
— Ні.
— Ні?
— Ні. Мені тільки треба знати, що вони мене люблять.
Русалка кивнув.
— А що тобі найбільше не подобається у вправі з клубом?
— Мені в ній усе не подобається.
Русалка відхилився на спинку стільця і поклав ногу на ногу.
— Чому?
— Ну… знаєш… я завжди вважав, що брехати недобре.
— О! — русалка присунувся до столика, азартно ляснув пальцями і націлив на шукача вказівний палець. — Оце правильно.
Бурецвіт скептично скривив губи.
— Лірино, ти з нами?
— Га?
Русалка підвівся.
— Перейдімося вулицею. Є конфіденційна розмова.
Перспектива опинитися поза стінами теплого приміщення, на вітрі й на холоді, вибачте за каламбур, зовсім не гріла. Невдоволена і похмура, я повільно влізла в куртку і стала так само повільно застібатися. Потім довго тулила шапочку на голову.
— Ходімо, — буркнув русалка.
Він узяв кінець мого шалика, намотав його собі на руку і посмикав. Я пошкандибала за ним до скляних дверей. Як справжній джентльмен, русалка прочинив їх переді мною, не відпускаючи шалика.
Надворі було ще бридкіше, ніж я собі уявляла. Насунувши шапку на самі очі, я заховала руки в кишені й поглянула на русалку спідлоба.
— Ну, що ще?
— По-перше, кхм…
— Що? — Є особисте питання, — він понизив голос.
— Ну?
Русалка зігнувся і підсунув мені свою макітру.
— Я не полисів?
— Ти що, знущаєшся? Ти тільки три дні тому мене питав!
Русалка різко випрямився.
— Що, я? Лірино, я ніколи… Як, я, тобто мій брат, тебе питав?
Я заплющила очі та ледь розліпила повіки знову.
— Вибач.
— Він питав тебе?
— Угу.
— Питав, чи він не полисів?
— Ага.
Русалка зітхнув.
— Так, звісно. Мене він питає останні сто двадцять років.
— Русалко, було б легше, якби ви нам назвали ваші імена. І щоразу називали. Ми вас не плутали б.
— По-перше, наші імена — таємниця для сторонніх, — лице русалки стало суворим.
— Хіба ж я стороння? — образилася я.
— А по-друге, у нашого батька було своєрідне почуття гумору.
Тож імена у нас однакові.
— Ну, я не знаю… давай ти тоді будеш №1, а твій брат — № 2, або навпаки, згода?
— Ти що?! — гримнув русалка у благородному гніві. — Як моя складна індивідуальність може вкластися у фразу «номер один» або «номер два»? До того ж, ми з братом посваримося через те, хто буде першим, а хто другим номером. А взагалі-то я не про те хотів побалакати. А про шукача.
— Я слухаю.
— Він хоче, аби ти йому сказала, що ти ним пишаєшся.
Я нахилила голову і кліпнула очима.
— А ти звідки знаєш?
— Як звідки? Думки читаю.
— Що?
Мені стало зле. Аж навіть трохи повело. На моїх вухах ніби хтось запалив свічки.
— Але ж це якась дурниця. Нащо воно йому?
— А ніби ти щось розумне думаєш.
У мене, мабуть, навіть кінчик носа почервонів. Я втиснула голову в плечі.
— Сказати, що я ним пишаюся?
— Так. І хай, може, ще хтось скаже. Йому просто кортить почути. До речі, Лірино, — він поклав мені руку на плече, — я пишаюся тобою.
— Припини читати мої думки! — я гнівно зірвала його руку. — Я не знала, що ви це вмієте.
— Світ не стоїть на місці. Ми тренуємося. Нас навчають побережники.
— А що Мереж собі думає?
— М… не знаю. У нього такий сумбур у голові. Я можу читати тільки більш або менш чіткі думки.
— Ну, все, бувай, — різко випалила я.
— Не такий я поганий, як оце тобі думається, — заусміхався русалка.
— Припини!
— Вибач! Більше не буду.
— Бувай!
— А хто він такий, той дядько?
— На все добре, — рикнула я, розвернулася й пішла. За спиною чувся розвеселий русалчин сміх.
9
Ми знову оббігали місто і зірвали всі оголошення. Але це вже не зарадило. Телефон розривався. Спершу ми пробували відповідати на дзвінки.