Бурецвіт вертів довгий олівець у руці і монотонно декламував:
— Ні, для вас це надто дорого. Ні, не треба продавати машину.
Або:
— У вас і так усе гаразд. Не хвилюйтеся. Ви дуже гарні.
Або:
— Ні, вам не допоможе. Вам уже ніщо не допоможе.
У Мережа був свій підхід. У наших горе-клієнтах він убачав прекрасну аудиторію для пропагування своїх ідей.
— Життя коротке. І життя — лайно. Збагніть, що життя — лайно, і забудьте про всі ці дрібниці.
Я намагалася порадити щось путнє. Це, мабуть, було най — гірше.
— Так, присідання, також махи ногами… покладіть скибочки огірка на щоки…
Потім уже слухавки ніхто не брав, окрім Дивника. Він підхоплював її лапкою або хвостом, притуляв до вуха, коротко вуркотів, що скидалася на людське «угу», і так довго-довго сидів з виряченими від почутого чотирма очима. Іноді монстр не витримував і починав гнівно верещати у слухавку. Він активно жестикулював при цьому всіма лапами, на яких не сидів, і навіть хвостом, явно намагаючись щось довести.
— Вони тебе не розуміють, Дивнику! — казала я йому тоді. Але звір не вгамовувався, аж доки клієнт не кидав слухавки.
Ще Дивник полюбляв писати мені коментарі у блокноті. «Якби був психоаналітиком, дисертацію б на них захистив». «А хто ти, Дивнику?» — «Я?» — «Ну, не психоаналітик, а хто?» — «Не знаю».
Дивник не хотів нам повідомляти, хто він такий.
Що ж до телефону, то ми його просто почали вимикати.
У Мережа з’явилася дівчина. Інакше чого б він щодня ходив кудись, а перед тим причісувався і навіть чистив зуби.
Мені треба було обмірковувати події у клубі, але це трохи лякало, і я підсвідомо намагалася викинути його з голови. Кухнею тепер повністю завідував Дивник, мене туди пускали тільки поїсти. А так — лише до магазину ходи. Іноді я теревенила з Масею або Вулик по телефону, два рази вони навіть заходили до нас. А решту часу я діставала Мережа, коли той був удома.
Усю минулу ніч він десь провештався, а тепер заліз у моє ліжко, а я сиділа скраєчку і не давала йому заснути.
— Що зі слів чародія можна приймати на віру?
— Нічого, — бурмотів Мереж.
Я поставила галочку в зошиті.
— Що зі слів русалки можна приймати на віру?
— Нічого…
Ще одна галочка.
— Що можна розповідати іншим про чародія і шукача?
— Нічого…
— Чому?
— Я це знаю, Лірино, — дратівливо відмахнувся Мереж і повернувся до стінки.
— Чому? — наполягала я.
— Бо якщо хтось дізнається, — дразливим тоном затягнув мій учень, — то чародій не зможе спокійно прийняти долю, почне всіх кришити…
— Кого всіх?
Мереж підтягнув ковдру до шиї.
— Тих, хто дізнався…
— А чому він не може прийняти долю?
— Бо хтось знатиме, що ця персона в його житті — не чародій, принаймні раніше не була чародієм, і в такому разі ця доля — вже не чародієва доля, це все руйнує…
— Що є важливішим для провідника за шукача?
— Нічого…
— Що має робити провідник на початку пошуків?
— Нічого…
— Мереже!
— Що? Лірино, дай поспати, — його голос губився у дрімотному сопінні.
— Де ти вештався цієї ночі?
— Я… гуляв.
— І де це ти гуляв?
— У справах…
— Гуляв у справах? Ну, гаразд… — я підвелася і засмикнула штори. — Спи, гуляко.
Я подалася набридати шукачеві. Він сидів у кухні за столом.
Перед ним лежав розгорнутий самовчитель живопису. Бурецвіт шкрябав олівцем щось на папері і зрідка поглядав у книгу.
— Привіт, — я завжди кажу «привіт», якщо не знаю, як почати розмову.
— Привіт, — відгукнувся шукач.
Він зобразив на аркуші дещо, що можна було б назвати схемою людського обличчя. На той момент Бурецвіт відміряв лінійкою відстань між ніздрями. Вигляд у нього був зосереджений і старанний.
— Це ж треба на око робити, — я кивнула на малюнок.
— Не збивай мене.
— Вона собі зморшки наробить.
— Хто?
— Вихра.
Я присіла на стільчик.
— Ця вправа. Для збільшення очей.
Бурецвіт зиркнув на мене.
— Вона так собі зморшки поробить. Вона весь час виконує цю… вправу.
Шукач зосереджено креслив щось із лінійкою.
— Вибач, що я набридаю. Але мені якось лячно стало.
10
Жовті листочки пливли асфальтом під нашими ногами. Вони прикрасили цей світ в останні дні свого існування, спалахнули теплим полум’ям, наповнили землю барвами, коли небо вже стало блідим і похмурим. Мало хто вміє вмирати так гарно. Тепер вони встилали нам шлях, вони були скрізь, здіймалися хмаринками під мітлами двірників.