Шукач озирав перехожих. Хто з візочками і малюками, хто з пляшками і цигарками, хто з коханими, хто з песиками, люди неквапливо снували туди-сюди стежинами між дерев.
— Ми так уляпалися, що я просто не знаю, — буркнув він. — Чия це провина? Хіба моя? Я просто хотів бути піднятим на сміх. А вони що? Чому я мушу бути відповідальним за чийсь ідіотизм?
Бурецвіт явно виглядав когось. Якесь маля пробігло повз нас, гепнулось і заревіло. Дбайлива матінка підняла його і луснула по попі. Маля заревло дужче. Матінка гаркнула на нього.
Я теж почала оглядати людей довкола. Кілька бабусь на лаві хехекали, ніби обговорювали якісь непристойності. На іншій лаві два дівчиська розпивали пляшку червоного вина. Кілька хлопців, на вигляд однаковісіньких, у чорному і з довгими патлами, намагалися познайомитися з володаркою нахабного песика, що обнюхував кожного з них почережно. Правда, попри поширене переконання щодо цього, дівчина виявилася антиподом своєму собаці. Вона залишалася байдужою до хлопців такою ж мірою, якою її песик був ними зацікавлений.
Раптом погляд натрапив на картину неочікувану. Алеєю йшов наш друг Мереж під ручку не з ким-небудь, а з панною Вулик.
Я штовхнула Бурецвіта під ребра і хитнула головою в їхній бік.
— Ага, — розгублено відгукнувся той.
Мереж щось розважливо оповідав своїй супутниці, яка тільки усміхалася і, мабуть, не мала коли слово вставити. Вони йшли майже в ногу, поважно і статечно, з гордо піднятими головами, ніби обходили власні володіння, що розкинулися довкола замку.
— Ось вона! — раптом азартно вигукнув шукач.
— Хто?
Виявилося, Бурецвіт вирячився на даму з маленьким лисим песиком, якій ми колись навішали на обидва вуха. Я згадала, що це сталося в цьому парку і приблизно в цей час.
— Ходімо, — шукач потяг мене до тієї панянки. Вона, здається, впізнала нас і заусміхалася.
— Добридень, пам’ятаєте нас? — звернувся Бурецвіт до неї.
— Так, — дамочка закивала.
— Пам’ятаєте ту трагічну історію з пуделями, один з яких загинув, і про алергію, і про розведення собак?
— Так.
— Усе брехня.
Шукач розвернувся і пішов геть, залишивши панянку з широко розплющеними очима. Вона запитливо зиркнула на мене. Раптом Бурецвіт обернувся і додав:
— Крім алергії. Тільки вона була на рослину.
— Е… вибачте, — знизала я плечима і кинулася наздоганяти шукача.
— Стійте! — раптом гукнула тітка.
— О Господи, Бурецвіте, вона за нами женеться!
Тітонька наближалася. Бурецвіт зупинився і мужньо чекав на неї, тримаючи мене за лікоть, щоб я не змогла втекти.
— Стійте… ви тільки… сусідкам моїм не кажіть, добре? Бо я їм уже напатякала, все, що ви казали і чого не казали…
— Вашим сусідкам… — урочисто промовив шукач, що, як і я, гадки не мав, де вона живе, — вашим сусідкам ми — жодного слова.
Тітка кивнула, і ми попрямували додому.
11
Була вже ніч, принаймні нормальні люди вважають ніччю час після дванадцятої. Я спала у своєму ліжечку, коли задзеленчав телефон. «Не дай Боже — з приводу оголошення, я ж порву». Я намацала рукою слухавку і ще довго шукала, де моє вухо, щоб її туди притулити.
— Алло, Лірино?
— Так.
— Це русалка.
— Привіт.
— Лірино, є конфіденційна розмова. Треба зустрітися.
— Ти не полисів.
— Лірино, — дратівливо перебив він, — я не про те. Ви кепський клуб обрали.
— Тобто?
Мені такий поворот зовсім не сподобався, час же лине, вже який є.
— Можливо, ви у небезпеці.
— Де ми?
— Мені стало відомо з достовірних джерел, що це — лігво маніяків.
— Що? — я аж сіла на ліжку. — Яких маніяків, що ти верзеш?
— Таємне товариство. Можливо, служителі якогось культу.
— Що?
— Вони збираються вночі та проводять ритуальні обряди.
— Що?
— Ти сама маєш побачити. Давай, одягайся, я по тебе заїду.
У слухавці запікало. Я почухала потилицю. На годиннику за тридцять перша. Хай мені грець.
12
Ми вилізли з русалкової машини і подалися до вікон, що світилися жовтим світлом. Мені хотілося спати понад усе.
Це був триповерховий квадратний будинок на околиці. Виглядав він придатним для мешкання, але занедбаним. Його колись оточував паркан — подекуди виднілися його рештки. Життя, до того ж активне соціальне, вирувало лише на першому поверсі. Інші два дрімали у темряві. Доводилося йти обережно, щоб не натрапити на розкидані подвір’ям цеглини та якісь залізяки. Ми підкралися до вікна. Штори було запнуто.