У нашій розповіді ми вміло переплели правду та брехню, факти, гіпотези і власні вигадки. Вигадок була лише мала частка, а як ефектно вийшло.
Люди в залі вже своїх носів не обговорювали, вони не могли спокійно всидіти на місцях, зверталися одне до одного, але оскільки сказати їм особливо не було чого, то лише обмінювалися беззмістовними вигуками. Публіка була спантеличена, схвильована і роздратована. Повітря в залі наелектризувалося. Навіть Шмига стояв під сценою і слухав. А такого, кажуть, із ним раніше не бувало. Я поглянула на Вулик. Вона сиділа бліда-блідісінька із застиглими очима.
Я схопила її за плечі і струсонула.
— Що таке?
— Знаєш, я була поганим підлітком. Я пам’ятаю. Мабуть, моїм батькам я не сподобалася. Пам’ятаєш про того хлопця, якого випадково закільцювали? Пам’ятаєш, мати хотіла його перевиховати, газети писали?
«Які ж ми засранці», — подумала я.
— Припини, це все зовсім не так.
— Шановні, — Бурецвіт покашляв, щоб прочистити горло, — не переймайтеся. Згадайте мудрі слова Мережа про життя, що є лайном. Шановні, я ж іще нічого не сказав…
Це була правда, у нас іще було багато заготовлено. Втім, я сказала би, що вже слід згортатися. Шукач мав іще дещо розповісти, а потім була моя черга. Але мені лячно ставало від самої думки, що зараз, у такій атмосфері, доведеться піднятися на сцену і почати оте верзти. Занадто сильний резонанс вийшов.
Ведучий, сам ні в сих ні в тих, піднявся на сцену.
— Звідки у вас усі ці відомості? Ви кум чаклунки чи у вас є зациклений родич? Якщо всі смертні про таке не чули, то звідки ви знаєте?
— Я не хотів би цього розголошувати, — промовив Бурецвіт.
— О, ні, будьте вже такі ласкаві, я вас прошу! — хитнувши головою, з тиском сказав ведучий.
— Ну, гаразд, — шукач на мить опустив очі долу, а потім оглянув присутніх світлим поглядом. — Я — один із так званої тузької комісії. Один із групи дослідників, які на замовлення уряду досліджували цю проблему.
Публіка зустріла це зізнання недовірливою розпачливою тишею.
— А на сьогодні, мабуть, і досить, — раптом прокинувся ведучий.
— Ти ж казала, що твої батьки пізно одружилися, нічого дивного, що вони народили тебе під сорок, — втішала я тим часом Вулик.
— За сорок, — схлипнула вона.
— Ну, хай за… За сорок?
Урешті-решт, жарти жартами, а Вулик таки справді могли «омолодити», чаклунки ще живі були тоді. Та ні, що за дурниця.
— Ну, ти ж у матері не перша була дитина?
— Ні, її перша померла. Маленькою померла. Від першого її чоловіка. Вони й розлучилися через це.
— Ну, от бачиш, як не перша, то таке буває, зараз узагалі народжують бозна-коли, така вже мода пішла. Так що все… в межах реального.
Нашу розмову почув Мереж, що раніше стирчав під самою сценою, а тепер вирішив повернутися на своє місце.
— Вулик, я тобі от що скажу: я знаю одну прикмету, на жаль, поділитися ні з ким не можу, але ти явно не омолоджена.
— Правда? — зраділа та.
Мереж легенько закивав зі спокійною впевненістю знавця.
— На сьогодні досить, — провадив ведучий. Вигляд у нього знову був змучений. Мені стало шкода бідолаху. — Я гадаю, члени клубу побачили необхідність перевірити достовірність деяких повідомлень, перш ніж продовжувати обговорення. З тим прощаюся. На все добре.
На обличчі Бурецвіта відобразилося полегшення. Так, тепер усе гаразд. Ми все зробили від нас залежне. Найгірше вже попереду. Тепер вони перевірять достовірність інформації.
Я повернула голову. Русалка ще сидів самотньо в останньому ряду.
Ведучий та Бурецвіт спустилися зі сцени. Останній підійшов до нас.
— Це все правда? — глитнувши, запитала Мася.
— Що саме? Я ж нічого не встиг сказати, — посміхнувся шукач.
Я роззирнулася. Русалка вже полишив своє місце, перехопив втомленого ведучого на півдорозі до виходу і щось із ним вирішував.
— Додому час, — промовила я.
— Так, ходімо, — відгукнувся Мереж.
Ми розпрощалися з дівчатами, вийшли з будівлі та стали чекати на русалку біля парадних дверей. Нарешті він з’явився із задоволеною усмішкою на вустах.
— Ну, молодці, впоралися. Тепер я все сам зроблю. Як ти казав, звали того твого друга, що мав стосунок до чаклунок?
15
Я прокинулась і гляділа у віконечко не ворушачись. Скрипнули двері. Я повернула голову. У вузьку щілину просунув маківку Дивник. Побачивши, що я не сплю, він коротко запитально верескнув. Це був вже знайомий інформативний зойк. Він означав, мабуть, «Доброго ранку», або «Ти вже прокинулася?», або «Можна?»