— Ви, звісно, можете стати моїми шанувальниками, — розтягаючи слова, промовила чаклунка.
— Вибачте?
— Співатимете мені серенади під вікнами і цілуватимете підлогу, якою я пройшлася. Місяць, може, два.
Ми перезирнулися.
— Ні, вибачте, у нас обмаль часу. Ми краще поясок вам подаруємо, — сказав шукач.
Вона обвела нас лукавим поглядом і кокетливо спитала:
— Обіцяєте?
— Так, звісно.
— Дивіться. Знаєте, хто порушить дану чаклунці обіцянку, сконає у страшних муках.
Я зітхнула.
— Ходіть за мною.
Ладаяра вхопилася за край свого білосніжного плаща, що вільно спадав з її плечей аж до підлоги, і махнула рукою в напрямку дверей.
Я взяла кошик із Дивником і почвалала слідом.
— Марнотратці! — мугикнув мій учень.
Ми пройшли довгим коридором до просторої кімнати округлої форми з кам’яним прямокутником посередині. Під самою стелею в повітрі висіло чимало скляних колбочок із різнокольоровим вмістом.
— Покладіть його туди, — наказала Ладаяра.
Я підійшла до каменюки, що нагадувала надгробний пам’ятник, вийняла з кошика капелюха з Дивником і вивалила монстра.
Дивник розпластався по каменюці й поглянув на чаклунку.
Та бурмотіла:
-…прокляття краю застрягло на особі незвичайної сили… застрягло надовго… Що нам треба?
Вона клацнула пальцями.
— Порошок чарівний із концентратом істинного вигляду… мабуть, із зіллям повернення… і зіллям звільнення… зіллям зцілення… безболісного зцілення… Порошок номер п’ятнадцять!
Одна з колбочок повільно спустилася зі стелі їй у руку.
Ладаяра відкрила колбу і з відстані кількох кроків обсипала фіолетовим пилом монстра. Той чхнув.
— Спрей номер два!
До неї злетів балончик. Вона попирскала Дивника.
— Начебто… Ніби все.
Ладаяра глибоко вдихнула.
— Нехай зійде прокляття, що не його стосувалося і що вже не діє, нехай повернеться йому справжня людська подоба!
Раптом у стелі відкрився круглий отвір і на кам’яний прямокутник полилося світло — настільки яскраве й настільки біле, що ми примружилися і затулили обличчя руками.
— О, Господи! Ні, цього не може бути! — почула я відчайдушний зойк чаклунки. — Кого ви мені привели, іроди?!
Я несміливо відвела руки, розплющила очі та ледь не вмерла.
— Чого вирячилися? Ніколи чародіїв не бачили?
На каменюці посеред кімнати гордо стояв голісінький Моротемн.
Сказати, що я була вражена, — це нічого не сказати.
— Я не зрозумів, прокляли мене в одязі, він де?
— О, Господи! Я не міг знати… — пробурмотів Мереж.
Ладаяра стояла біла, з перекошеним обличчям.
— У вас тут протяги, знаєте… — сказав їй чародій.
— О, так, звісно, — чаклунка панічно заметалася кімнатою.
— Ви… чорне носите…
Ладаяра плеснула в долоні, і за мить до кімнати влетіла чорна мантія. Чаклунка схопила її та накинула на плечі Моротемна.
Чародій загорнувся.
Я не могла повірити.
Дивник, якому Бурецвіт колись надавав по вухах.
Дивник, який жив у моїй крамниці. Обстрілював співочий кущик і малював помадою автопортрети на дзеркалі.
— Не треба мені ніякого пояска… — пролопотіла Ладаяра. — Тільки заберіть його звідси. Хай він піде!
— Яке боягузтво! — презирливо кинув Моротемн, спускаючись із каменюки. — Але я вам вдячний.
Він поцілував їй руку.
— Поясок я забезпечу. Не хвилюйтеся. Завтра моя людина вам його підвезе.
Дивник, який готував обіди, займав ванну кімнату на півдня, поцупив мій капелюх і влаштував собі з нього кубло. Дивник, який ходив із нами до клубу і носив мені каву в постіль. Це все — чародій Моротемн, який забере наші долі, тільки-но матиме таку можливість.
— Що ви робили в лісі? Ви стежили за нами. Ви не мали права за нами стежити, — різко випалила я.
— Ми з радником чекали на вас, бо знали, що вас доведеться звідти забирати. А стежити мені ні за ким не треба, мені й так відомо все, що мене цікавить. Тільки от, знаєте, чародіям не щастить…
— Звідки? Звідки відомо? Ви ж не читаєте думок. Якби не стежили за нами, ви чи ваші служки, то звідки би знали, куди ми мали приїхати? Ви порушили правила! Вам заборонено стежити за нами!
— Лірино, а чи сказано десь у правилах, що провідник має чухати чародієві пузика?
— До чого тут? Я ж не знала…
— Лірино, ми стільки пережили разом, а ви знов нудите отут зі своїми правилами!
— Та якби я знав… — сказав шукач.
Моротемн пройшов повз нас до виходу.
— Радник чекає на мене внизу. Якщо бажаєте, ми підкинемо вас додому. Чи до русалок.