— Вона погодилася?
— Йому не відмовила. Він привіз їй кицю… і отоді вона здуріла.
— Геть?
— Ага. Померла у психлікарні. Чули про таку історію?
— Ні.
— Звісно, ні, — знову нахмурив чоло Медлий, — це ж за десять років тільки буде…
— А нас це як стосується? — спитав Мереж.
— Ніяк, слава Богу, — посміхнувся господар.
Мереж гмикнув. Я жувала пиріжок, намагаючись збагнути, до чого веде цей провидець.
— Це я про що… — Медлий посадив собі на коліна великого й товстого сірого кота, що тільки-но зайшов до кімнати важкою ходою. — Кицьок ображати не можна.
— Це дуже цікаво, — сказав Бурецвіт, — але ми маємо до вас питання.
— Справді? — зрадів Медлий. — То питайте.
Він почухав кота за вухом.
— Я хотів би дізнатися про свою… гм… долю, — промовив Бурецвіт так, що неясно було, чи справді він цього хотів.
— Яку? — спитав Медлий.
— Тобто? — не зрозумів Бурецвіт.
— Яку, котру долю?
— Мою долю, — знизав плечима шукач.
Медлий здійняв брови, наче не міг збагнути, про що йдеться.
— Назви ім’я, — сказав він.
— Бурецвіт, — промовив шукач.
— А! Ти її загубиш, — так само радо повідомив Медлий.
Ми всі мовчки вп’яли в нього погляди.
— І долю загубиш, і орхідею, — продовжував хазяїн, пестячи кота. — Ти не гідний ними володіти. Ти все втратиш.
— Звідки ви… тобто, чому не гідний? — роздратовано вигукнув Бурецвіт.
— Вона належатиме тому, кому й має належати.
— Але чому?
— Бо вона так зробить.
— Як? Хто?
— Як хто? Вона. І він хитнув головою в мій бік.
— Лірина? — шоковано перепитали шукач і Мереж.
— Не просто Лірина, а Лірина Сонніч, — Медлий підморгнув мені.
Вдихуване повітря ніби застрягло в моїй глотці.
— Вона припуститься якоїсь фатальної помилки? — спитав мій учень.
— Чому ж помилки. Вона все правильно зробить.
— Цього не може бути, — захитала я головою.
— Може, але це нецікаво, от ви послухайте одну історію, яку я маю вам розповісти…
— Вибачте, — Бурецвіт підвівся, — але ми вже підемо.
— Ні, що ви, я ж іще… — Медлий хотів піднятися, але не насмілився скинути кота.
— Це не має значення, — хитнув головою Бурецвіт.
— Має, адже ви за цим прийшли. Мрія, вона вам сказала…
— Я…
— Сядьте! Сядьте, і не треба сердитися на мене. Це — коротка історія.
Шукач опустився на стілець. Кіт, потурбований суперечкою, невдоволено глянув на нього.
— Колись давно жив чоловік, якого звали Тіньслів, — сказав Медлий. — Він зрадив свою коханку, одружився з іншою жінкою. Та коханки йому краще було б не зраджувати, бо була вона чаклункою і прокляла рід Тіньслова. Відтоді в їхньому роді завжди серед дітей кожної родини був син-зрадник. А щоб не позбувалися вони синів своїх, сказала чаклунка, що колись має народитися хлопчик, що зніме прокляття і прославить рід.
— Що значить — син-зрадник? — похмуро поцікавився Мереж.
— Його важко було визначити, він був не гірший за інших дітей, але одного дня він зраджував своїх батьків і всю родину.
— Страшне прокляття, — сказала я.
— Так, але яке нам діло… — почав Бурецвіт.
— Заспокойтеся, невже я погано розповідаю?
— Ви тільки-но сказали мені, що я втрачу свою долю, який мені зиск тепер слухати ваші байки?
Медлий осудливо поглянув на шукача. Його кіт зробив те саме.
— Ти мене не зрозумів. Ти не втратиш своєї долі.
— Ви хвилину тому…
— Слухай мовчки, — наказав Медлий.
— Але ж ви…
— Він правий, тут є дуже дивна суперечність, — утрутився Мереж. — То втратить він чи не втратить?
— Втратить.
— Ви знущаєтесь?! — вигукнула я.
— Ви будете слухати мою історію? — господар починав сердитися.
Ми принишкли.
— Вони от що вирішили. Не мати більше ніж одного хлопчака в родині. Тоді це був би або Очікуваний, або зрадник. Вони були би щодо нього завжди насторожі. Але вони помилилися. По-перше, варто їм було таке вирішити, як народжувалася двійня чи навіть трійня хлопчат, по-друге, варіант «або, або» не спрацьовує.
— Чому ж? — буркнув шукач.
— Бо один хлопчак міг поєднувати в собі обидві функції.
— Як? Бути і зрадником, і тим, хто звільнить від прокляття і прославить рід? — розгублено перепитала я.
— Так.
— Але як це можливо?
— Отак. Суперечність, на суперечностях світ стоїть. Так от.
Цей хлопчик уже народився, — Медлий задоволено всміхнувся, ніби цей факт мав нас дуже тішити. — І ще не помер, — додав він і оглянув нас із очікуванням.
— То й що? — спитав Мереж.
— Щоб ви знали, — сказав Медлий.