Мені не подобалося за цим спостерігати, але пристойно готувати що-небудь окрім макаронів та варених сосисок я все одно не вміла. — Ідеш робити собі зачіску? — спитав мій учень.
— Так.
— Будеш сьогодні гарна?
— Якщо поталанить.
— А де у вас побачення? — поцікавився він.
— У «Казковій країні».
— Маєш особливі сподівання?
— Так. Хоч раз на тиждень поїм по-людськи, — сказала я, розколупуючи виделкою вміст тарілки.
— О! Може, й мені до вас доєднатися?
— Вибач, Мереже, але ти вже точно будеш зайвий.
Я поглянула у вікно. З неба спливали нечасті інтелігентні сніжинки.
— Холоднішає, — прокоментував Мереж. — Може, мені бороду відпустити?
— Не треба.
— Хочеш поглянути на мої знімки?
— Що? — я відірвала погляд від вікна.
— Мої світлини, — сказав він.
— Де ти маленький?
— Наливай чай.
Я кивнула і потяглася за чайником.
— Я ж тобі казав, що захоплююся фотографією.
— А… так. Покажи.
— Угу.
Мереж доїв, старанно витер рота серветкою та пішов за знімками. Я теж прикінчила сніданок і сьорбала гарячий чай.
— Дивись! — мій учень повернувся за мить і вручив мені пачку світлин.
— Ага…
— Ой, ні! — він раптом видер їх у мене.
— Що таке? — не втямила я.
— Я передумав. Соромлюся, — пояснив Мереж. — Іди до біса!
— Ти зла.
— Дай сюди!
— Не дам, — відрубав мій учень.
— Тоді… не отримаєш солодощів!
Мереж посміхнувся особливою усмішкою людини, яка знає більше за інших.
— Я ще вчора покінчив із ними.
— Як?
— Отак.
— Тобто мало того, що ти тягнеш нишком спиртне, ти ще й їси мої цукерки!
— У мене осіння депресія, — сказав він і присів на стілець.
— Вже зима. Господи, я завжди вважала, що це робить Дивник.
— Іноді він випереджав мене.
— Коли це все закінчиться… Коли я знову буду господинею у своїй крамниці?! — звернулася я до стелі.
— Гаразд, аби втішити тебе, я покажу знімки, — змилостився Мереж і люб’язно поклав їх на стіл біля мене.
— Не треба.
— Гм…
Я сердито взяла фотографії й почала їх роздивлятися.
— А хто ця гола дівка?
— Це — моя модель, — пояснив він.
— Я зрозуміла.
— Ми з нею познайомилися в нашому парку. Як тобі?
— Груди гарні.
— Е…
— Тільки… лисувата вона, чи що…
— Як враження від знімків?
Я пересмикнула плечима.
— Ніяк.
— Тобто?
— Поганенькі аматорські знімки голої тітки, — випалила я та, не дивлячись на мого учня, відклала світлини, взяла до рук чашку й відпила.
— Он як?
Мені довелося підвести на нього очі. Мережів погляд був настільки зосереджено похмурим, що він наче й не помічав мене.
— Лірино…
— Що?
— Я купив тобі…
— Що?
— Кулінарну книгу.
Я поставила чашку.
— Дякую, Мереже.
16
Я зробила собі педикюр (кому він треба, босоніжок уже давно ніхто не носить — погода не та) й усе інше, чого зажадала від мене Перла, влізла в тісну чорну сукню, але мені здавалося, що мій яскравий образ на сьогоднішній вечір відлітає від мене, як завеликий черевик.
— Привіт, — мій майбутній кавалер усміхнувся.
— Привіт.
— Мене звати Кріль.
— Е… дуже приємно. Я — Лірина.
Він закивав головою, як професор на правильну відповідь.
— Гарне ім’я.
— Дякую.
— Ліричне.
— Справді, — погодилася я.
— Авжеж.
— Так, — бадьоро вигукнула я, щоб підтримати бесіду.
— Добре, що ми познайомилися. Маємо змогу поспілкуватися…
— Так, поїмо разом. Для початку.
Я помітила, що Бурецвіт із Перлою давно вже сидять за столом, а ми з Кролем — єдині, хто тут стовбичить, окрім офіціантів.
— Сісти треба, — сказала я.
— Так!
Кріль різким рухом відсунув для мене стілець. Я сіла на нього й опинилася за кілометр від столу.
— Присунь її, — холодним шепотом сказала Перла.
— Так.
Він став позаду мене, почав штовхати мій стілець, поки я судомними стрибками намагалася дістатися столу. Нарешті всівся і Кріль.
— Чудово, — видихнула Перла.
Бурецвіт, що весь час свердлив мене здивованим поглядом, перегнувся через стіл і спитав пошепки:
— Чого це ти така гарна?
— Відчепися.
— Будь ласка, ще два стільці до того столу. Та ні, ми вліземо, у мене геніальний окомір. Що? Ні, замовляли на шість персон.
Я обернулася. Вбраний у Бурецвітів піджак Мереж сперечався з офіціантом. Поруч із ним мовчки посміхалася якась дівчина.