Вигуками «ми за нові починання» та «ми за новий порядок» залящала вся Ратушна Зала. Знову зчинився несусвітній гармидер. «А ось і новий Найвищий академік — Вілнікс Помполніус!» — проголосив майбутній Професор Повітряних Студій. Решта заходилися співати дружні панегірики. Вілнікс заплющив очі й аж умлівав од підлабузництва хористів щоразу, коли спів гучнішав.
Урешті-решт він звів очі на юрму. «Хай же спевниться ваша воля! — вигукнув він. — Я, ваш новий Найвищий Академік, перебалакаю зі спілчанами. Ланцюги буде викуто. І Санктафракс, що балансує нині на краю невідомості, буде врятовано!».
Птах помагай-біда журно поглянув на Живчика.
— Одна лиш людина за цей весь час навіть не зворухнулася, — промовив він. — Той, у кого тепер уже не лишалося жодних сумнівів: усе, чим він жив, чого прагла його душа, безжально у нього викрадено. То був твій батько, Квінтиніус Вергінікс. Юнакове обличчя закам’яніло. Лишалося те, чого їм не відняти: небесний корабель, споруджений спеціально для нього, його «Бурелов!»
Він бридливо сплюнув і сягнистою ходою перейшов залу. У дверях став і обернувся. «Якщо з мене, Квінтиніуса Вергінікса, не вийшло Лицаря-Академіка, то вийде Захмарний Вовк, повітряний пірат, — прогримів він. — І я обіцяю тобі, Вілніксе Помполніусе: ти і твої друзі — зрадники-спілчани — клястимуть цей день до гробу». Мовивши так, він опустив залу.
Помагай-біда сумовито похитав головою.
— Звичайно, нічого так просто не виходить, — сказав птах. — Немовби всупереч прощальним словам твого батька, неприємності почалися насамперед із ним — на багато місяців раніше, ніж справдилася його погроза.
Вергініксова перша нещаслива виправа ледь не обернулася загибеллю як його самого, так і його корабля, — і коли з неї й був якийсь хосен, то хіба той, що вона вперше звела його з Камінним Штурманом. Захмарному Вовкові довелося сховати «Бурелова» у безпечному місці та найнятися на один зі спілчанських кораблів з наміром не покидати його, поки не збере досить грошей і таємних відомостей про Спілку, аби спробувати щастя знов. — Помагай-біда глянув скоса примруженим оком. — Спілчанський капітан, під орудою якого він завершив службу, був горезвісний Мултиніус Ґобтракс…
— На чиєму кораблі я народився, — задумливо промовив Живчик. — А що ж із Санктафраксом?
Помагай-біда пирхнув.
— Попри всі гучні Вілніксові слова про нові починання та новий порядок становище різко погіршилося. Нині, як ти сам знаєш, мешканці Нижнього міста гарують, наче галерники, у ливарних цехах та кузнях, майструючи ланцюги та гирі, аби послабити натяг Мертвого якоря. Їм пощастило втримати Санктафракс на місці, але тільки на превелику силу. Цій роботі не буде кінця-краю. А тим часом води Крайріки дедалі занечищуються. І лише завдяки порошкам фракспилу, що їх постачав відданим йому спілчанам Вілнікс Помполніус, Нижнє місто ще не задихнулося від отруйних випарів.
Живчик занепокоєно похитав головою.
— А Вілнікс? Що він виграв на цьому всьому?
— Багатство і владу, — просто відповів помагай-біда. — На віддяку за питну воду спілка закидає Вілнікса та його новий Факультет Дощознавців усім, чого їм тільки забагнеться, ба навіть із лишком. Поки надходять порошки фракспилу, поти й закидає.
— Але, звичайно, таке становище не може тривати вічно, — зауважив Живчик. — Коли фракспил закінчиться, Вілнікс Помполніус знову муситиме красти його зі скарбниці.
Помагай-біда кивнув головою.
— Саме це він і робить, — запевнив він. — А Професор Темрявознавства не має влади зупинити його. Ба більше, про виготовлення нового фракспилу можна тільки мріяти. Попри тисячі спроб — нерідко із трагічним кінцем, — жодній душі не пощастило повторити результати першого досліду.
— Суще божевілля! — вигукнув Живчик. — Що більше бурефраксу береться зі скарбниці, то більше доводиться виковувати ланцюгів. А що більше виковується ланцюгів, то гірше забруднюється вода. Що брудніша вода, то більша потреба у фракспилі для її очищення!
— Хибне коло, — підхопив помагай-біда, — ось що це таке. Моторошне хибне коло. І через двадцять років після зборів у Ратушній Залі становище видається як ніколи гнітючим що для Санктафракса, що для Нижнього міста. Заполонені своїми шкурними інтересами, як дощознавці, так і спілчани залишаються сліпі до того, що коїться навколо них. Але якщо не вживати жодних заходів — і то негайних! — усе полетить шкереберть. Це тільки питання часу.