Живчик приглушено скрикнув, коли їх зі Сплітом повалило на спину і він відчув, як ніж чикнув по ніжній шкірі горла. Батькові ж було і геть-то непереливки. Мало того, що раптовий поштовх відкинув Камбаломорда за межі досягу меча, не давши його проткнути, так тепер Захмарного Вовка — втративши рівновагу, він робив страхітливі піруети, безладно вимахуючи мечем, і став зовсім безборонний — несло просто на гобліна. Живчика морозом обсипало, коли плескатоголовець знову стис списа і замахнувся ним. Ще мить — і його батько нахромиться на вістря великого леза із зазубнями.
— Ве-е-е! — заревів Вевека, повз чию увагу також не пройшло те, що ось-ось могло сподіятися.
У люті він порвав найкоротшу припону.
Камбаломорд, сполоханий гармидером, мигцем зиркнув угору і з жахом усвідомив, як близько він опинився до прив’язаного блукай-бурмила. Ба! Той уже зводив могутню лапу. А ще за мить Вевека знову заревів і люто лулуснув навідліг. Камбаломорд у розпачі пірнув ліворуч, але не так моторно, як йому хотілося б.
Удар зачепив руку плескатоголового. Спис крутька шугнув над чардаком, а сам Камбаломорд гримнув додолу. Захмарний Вовк блискавично кинувся на нього. Не гаючись ні хвилини, він рвучко, з усієї сили опустив меча і одним махом відтяв гоблінові голову. Відтак із піднесеним догори закривавленим мечем хижо повернувся до Спліта.
— А тепер ти, — зикнув він. — Ти…
Він занімів. Єдине його око витріщилося, щелепа відвисла.
— Живчик! — прошепотів він.
Сліво Спліт захихотів.
— Кинь зброю! — звелів він. — Або твоєму синові диви що буде, — і він із підкресленою ніжністю провів Живчикові по горлу лезом.
— Ні! — закричав Живчик. — Не робіть цього заради мене. І думати забудьте!
Захмарний Вовк відкинув меча вбік і безпорадно опустив руки.
— Відпусти хлопця, — сказав він. — Тобі з ним нічого ділити.
— Мо’, відпущу. А мо’, й ні, — дратувався Спліт. Він прибрав ножа, але натомість як оком змигнути вихопив меча. — Мо’, я…
Небо гримало і спалахувало, а «Бурелова» несамовито кидало то на один, то на другий борт. Небесний корабель небезпечно відносило до самого краю бурі — і Вевека ніяким світом не вмів його зупинити.
І раптом, перш ніж хтось устиг опам’ятатися, Спліт відпустив Живчика. Він пожбурив хлопця на чардак і стрімголов помчав на капітана з піднесеним мечем.
— А-а-а-а-а! — заверещав він.
Небесним кораблем шалено струснуло. Кожен бімс, кожна дошка, кожне кріплення пронизливо зарипіли, протестуючи.
— Ще дві хвилини — і починається відлік, — почув Живчик Дозорців поклик і зараз же — його сповнений раптової тривоги лемент:
— Теме! Рипуча Щелепо! Капітан у біді!
Нарешті! Уже й інші помітили: щось тут не так! Та ба, запізно. Аж надто запізно. Сплітів меч уже розтинав повітря, цілячи у відкриту шию Захмарного Вовка.
Внизу, під корабельним корпусом, одна з гир лівого борту вільно теліпалася на линві. Раптом вона зірвалася і загула вниз. «Бурелов» завалився на правий борт.
Меч схибив, та все ж глибоко вгородився у передпліччя правиці Захмарного Вовка, яка стискала зброю. Губи Сліво Спліта скривилися у зневажливій посмішці.
— Цим разом тобі пощастило, — процідив він крізь зуби. — Але тільки цим! — Він знову замахнувся мечем. — Тепер я капітан!
— Вевеко! — розпачливо заволав Живчик. — Зроби ж бо щось!
— Ве-ве! — прогарчав блукай-бурмило, стискаючи стернове колесо. Капітан сказав йому, точніше наказав, не рушатися з місця. На мить їхні очі зустрілися.
— Ве-ве! — озвався Живчик.
— Во-е-е! — заревів Вевека. Відкинувши вагання, він із палаючими очима і настовбурченою шерстю зірвався з «мертвого приколу» і пошматував, ніби паперові, всі линви. — Во-е-е-е!
Схожий на пелехату білу гору, він бурею налетів на Спліта, мов у калейдоскопі замиготіли блискучі пазурі та вищирені зуби. Злапавши підлого стерничого за поперек, блукай-бурмило підніс його високо в повітря і в скаженій люті брязнув об чардак. Відтак, перш ніж Спліт спромігся ворухнути м’язом, альбінос заревів і всією масою бебехнув на стерничого. Гугуп! Щось хруснуло. Сліво Спліт був неживий. Його хребет тріс надвоє.
Живчик, заточуючись, зіп’явся на ноги і відчайдушно вчепився у леєрну огорожу: під ударами бурі покинутий напризволяще небесний корабель зазнавав жахливої кільової та бортової хитавиці. Із заколотниками, жадібними захопити владу, покінчено, батькове життя врятовано, але становище лишалося невеселе.
Осиротіле стернове колесо крутилося самохіть, а рештки вітрил розпачливо хляпали над головою. Внизу, під корпусом, метлялися ще дві гирі-противаги, тримаючись «на чесному слові». Корабель жбурляло і крутило, він шарпався і клював носом. Коло за колом кружляв «Бурелов», мов підхоплений виром, загрожуючи першої-ліпшої хвилини перекинутися догори дном і вивернути безталанну команду в повітря на певну смерть.