Кривлячися з болю, Захмарний Вовк на превелику силу звівся, спираючись на здорову руку. Тем Човновод — разом з усіма іншими він нарешті добувся капітанського містка — намагався допомогти йому.
— Дай мені спокій! — розлючено закричав Захмарний Вовк.
Сліпучий спалах розпанахав небо, осяваючи «Бурелова» і викриваючи справжні розміри заподіяної шкоди. Будь-якої миті корабель міг розпастися. Захмарний Вовк повернувся обличчям до екіпажу.
— Покинути корабель! — заволав він.
Команда недовірливо пасла його очима. Хіба це не божевілля? Покинути корабель, коли вони вже ось-ось доскочать свого?
І тут повітря над ними вибухнуло лементом безлічі маленьких пташок, що знялися вгору з корабельних надр. Вони несамовито били трикутними крильми та схожими на ремінні батоги хвостами, лискучо-чорними на сліпучому від сполохів тлі. Птахів кружляло тисячі, а все ж їхній лет був одностайний. Коли змінювала напрям одна хвостата істота, змінювали його й решта всі. З вереском, писком та виском зграя повертала туди-сюди, немовби на команду якогось невидимого хореографа.
— Щуроптахи, — із жахом промурмотів Тем.
Як і всякий небесний пірат, він знав: щуроптахи тільки тоді покидають небесний корабель, коли він справді приречений. Тем крутнувся на місці.
— Чули, що сказав капітан? — загорлав він. — Покинути корабель!
— І попередьте про небезпеку Камінного Штурмана та Професора, — викрикнув Захмарний Вовк.
— Слухаюсь, капітане! — відповів Тем Човновод і, заточуючись, подибав хистким чардаком виконувати капітанове розпорядження.
Дозорець мав стрибати перший. Кидаючись із поручнів за борт, він не забув сповістити:
— Ми перетяли межу Присмеркового лісу… Бувайте!
Решта членів екіпажу пішли за його прикладом. Попри смертельну небезпеку, якою загрожувала кожна хвилина зволікання, вони один по одному вклякали і цілували чардак, а тоді неохоче злазили на борт і плигали в багрове небо: Стоуп Рипуча Щелепа, Камінний Штурман, Тем Човновод і Професор Світлознавства. Коли їх підхоплював порив вітру, спрацьовував пружинний механізм парашутних крил, їхні вітрові пазухи наповнювалися повітрям і пірати вільно ширяли попіднебессю.
Опинившися знов на капітанському містку, Захмарний Вовк, кривлячись від болю — небесний корабель без угаву вібрував і підскакував крок за кроком посувався до штурвала.
— І ти теж, Вевеко, — закричав він на безстрашного блукай-бурмила. — Лишай свій пост. Гайда! — Великий звір обкинув його сумовитим поглядом. Вітрила тріпотіли на вітрі і дерлися на шмаття. — Мерщій! — ревнув Захмарний Вовк. — Покіль корабель ще на плаву.
— Ве-ве! — заволав блукай-бурмило і переваги-ваги подався виконувати наказ. Коли він одійшов, Захмарний Вовк примітив затуленого досі Вевечиною постаттю ще одного члена екіпажу, який не встиг покинути корабель.
— Живчику! — гарикнув він. — А тебе що, не стосується? Кому я сказав стрибати?
В’юнилось, вируючи хмаровиння. «Бурелов» здригався і рипів.
— Але я не можу! Як я вас залишу! — залементував Живчик. — О, простіть мене, батьку! Це все моя провина.
— Твоя провина? — буркнув Захмарний Вовк, дошкандибавши до штурвала і стаючи за нього. — Коли вже хто тут і завинив, то це я, бо ж хто, як не я, лишив тебе на ласку цього ледаща Спліта.
— Але…
— Годі! — урвав Захмарний Вовк. — Негайно стрибай!
— Тоді й ви зі мною! — заблагав Живчик.
Захмарний Вовк не відповів. Та хіба не ясно все й так? Живчик знав, що батько швидше розпрощається з життям, аніж із кораблем.
— Тоді я зостаюся з вами! — виклично гукнув він.
— Живчику! Живчику! — заволав Захмарний Вовк, перекрикуючи гуркіт і рев бурі. — Я можу стратити свій корабель. Я можу навіть стратити своє життя. І коли така моя доля, то так тому й бути. Але якщо я страчу тебе… Це було б… — Він умовк. — Це було б… Живчику, сину мій. Я тебе люблю. Але ти повинен покинути корабель. Заради себе і заради мене. Ясно тобі чи ні?
Живчик кивнув головою, а в очах його бриніли сльози.
— Любий хлопчик, — зронив Захмарний Вовк. Відтак, незграбно перекособочившись, нагнувся, квапливо відстьобнув пояс, обмотав ним піхви і рвучко простяг їх Живчикові.