— А тим часом куди більше можна встигнути у Присмерковому лісі, цьому виталищі вічності, — заколисували голоси.
Живчик зорив на обличчя перед себе.
— Батько? — пробуркотав він і ступив крок уперед.
Примарний силует ковзнув назад, не даючи до себе діткнутися.
— А ти ж думав хто? — відказав він товстим, ляскучим голосом. — Побудь тут трохи, — провадив він. — Шукай — і ти мене знайдеш. Одного дня, Живчику. Тільки не припиняй пошуків — і одного дня…
— Ні! — заволав Живчик, — ти не мій батько. Не мій справжній батько. Він ухопився панцерною рукою за держак меча і вихопив його з піхов. — Дай мені спокій, хоч би хто ти був! — желіпнув він і заходився ошаліло сікти та рубати все довкола себе.
Повітря яскріло і зсідалося. Обличчя відступали. Вони глузували, скажено жестикулювали і висолоплювали язики.
— Трохи побути? Я тут ні за що не залишуся! — скрикнув він.
— … не залишуся…
— Згиньте, кому я кажу, — горлав Живчик. — Гетьте!
— … гетьте…
І вони згинули. Нараз до Живчика дійшло, що він дивиться у стурбовані очі Професора Світлознавства, чиї вузлуваті пальці цупко тримали його за плечі.
— Ти мене чуєш, Живчику? — кричав Професор. — Живчику!
— Атож, — відповів він. — Я вас чую… Ох, Професоре, — запхикав він, — якщо я чимхутчій не виблукаю із Присмеркового лісу, зоставатись мені тут навік. — Він міцніше стис меча залізною рукавицею і грізно замахав ним у повітрі. — Дозорцю! Стоупе! Вевеко! Де ви?
Виляски від його слів поволі згасли вдалині. Живчик похнюпив голову. Все безнадійно. Все… а втім, постривайте. Він нахилив голову набік.
— Що там таке? — запитав Професор.
— Тс-с-с-с! — прошипів Живчик і заплющився, весь обертаючись на слух. І ось — знову. Товстий і жалісний — ледь чутний, але, безперечно, Вевечин вітальний гук, що його блукай-бурмило виводив йодлем, мов який альпійський горянин.
Ще дитиною Живчик часто дослухався в ліжку, як ці дебеленні самітники перегукуються між собою через огром Темнолісу. У Присмерковому лісі, наскільки він знав, не було жодного блукай-бурмила — окрім одного.
— Вевеко! — заволав він і щонайстаранніше проспівав у відповідь: — Ва-а-а!
— Ва-а-а-а-а! — відгукнувся альбінос, тепер уже десь ближче.
Міцно стискаючи меча — про всяк випадок — Живчик пустився бігти.
— Ве-ве! — збуджено гукав він.
— Ве-ве! — знов, уже зовсім близько, озвався голос. А ще за мить почувся тріскіт, наче там ламалося і відчахувалося гілля, і назустріч йому гунув, крушачи тіняві дерева, сам Вевека, гігантський блукай-бурмило із породи альбіносів.
— Вевека! — вигукнув Живчик.
— Жи-ве-чик! — заревів блукай-бурмило, і друзі палко стисли одне одного в обіймах.
— Я потерпав, що вже ніколи не побачу тебе знов, — озвався нарешті Живчик, відриваючись од пелехатого. І враз до нього дійшло, що вони не самі. Достоту, як його самого супроводив Професор Світлознавства, так само решта членів екіпажу супроводила Вевеку. Живчик утер сльози і заусміхався до кола радісних облич.
— Тем, — промовив він. — Дозорець. Стоуп. Камінний Штурман — яке це щастя — бачити вас усіх!
— І мені від серця відлягло, коли я побачив, що ти цілий теж, паничу Живчику, — відповів Тем Човновод. Він помовчав. — Я… цебто ми… сподівалися зустріти разом з тобою і капітана.
Живчик похитав головою.
— Захмарний Вовк відмовився покинути «Бурелов», — сказав він. — Коли я бачив його востаннє, корабель уже знову слухався стерна, і він скерував його в саме серце Великої бурі.
— Добрий старий друзяка, капітан Захмарний Вовк, — розчулився Тем Човновод. — Найвідважніший небесний пірат, якого я будь-коли зустрічав, і це не гучні слова. Не за великий час він нас віднайде, ось побачите.
Живчик кивнув головою, але промовчав. Не на часі було згадувати, що він бачив кульову блискавку з небесним кораблем усередині, а тоді її вибух. Який сенс позбавляти надії небесних піратів? З другого боку, чекати десь тут, поки вернеться Захмарний Вовк, могло виявитися фатальним. І тут на допомогу прийшов Професор Світлознавства.
— Нам усім треба чимхутчій звідси вибиратися, — заявив він.