— Вілнікса Помполніуса! — прошепотів Живчик.
— Достеменно так, — кивнув головою помагай-біда. — Він лежав тут-таки, на долівці, ледь живий, але й досі з кухлем, притиснутим до грудей. У повітрі стояв дух мигдалю. Вражений і збитий з пантелику, Вілнікс зачудовано дивився вниз на бурефраксовий порошок. Якого огріху допущено за другим разом? — запитував він себе. — У чім тут річ?
Коли він зводився на лікті, одна кровинка із глибокої рани на щоці капнула в кухоль. Та тільки-но діткнулася порошку, густа червона кров обернулася на кришталево прозору воду…
Вираз у помагай-біди став поважний — не сказати.
— Нині над величним Санктафраксом нависла грізна небезпека, — урочисто проголосив він. — З недорозуму зухвалих молодих дощознавців Мертвий якір під серйозною загрозою і ось-ось обірветься. Що гіршого, після крадіжки бурефраксу скарбниця фактично спорожніла. Оскільки підіймальна сила зростає не щоднини, а щогодини, а скелі майже ніщо не обтяжує, скерований угору тиск на неї досяг критичної позначки.
Лишався тільки один примарний проблиск надії: за всіма даними вітроловів та хмароглядів, Велика буря справді насувалася. Відповідно йшла кваплива підготовка до Інаугураційної церемонії. Квінтиніуса Вергінікса мали висвятити у лицарі й вирядити навздогін за Великою бурею до Присмеркового лісу. Вирядити по бурефракс.
«Тим часом, — провадив далі помагай-біда, — поки Вілнікс валявся на лікарняному ліжку, його мозок шалено працював. Усі спроби загнуздати силу блискавиці могли провалитися, але він усвідомлював, що витвір його власних рук, бурефраксовий пил, чудодійний сам собою: одна-однісінька порошинка, вкинута у каламутну воду, вмить очищала її. Чи є щось таке, чого мешканці брудного, смердючого Нижнього міста не віддали б за його дивовижний порошок? Нема! — прошепотів він із неситим блиском в очах. — Віддадуть усе на світі!»
Не чекаючи, поки його випишуть, він вислизнув із лікарняної палати і повернувся до напівзруйнованої Вежі Дощознавців — чи радше Дощознавця, бо крім нього, нікого там не залишилося. Усе мало бути готове на ранок знаменного дня.
І ось цей день настав. Сонце вже зійшло, і ясне проміння просмикувалося крізь східне склепіння всередину Ратуші, де встигла зібратися Санктафракська рада.
Професори Світлознавства і Темрявознавства — відповідно у білій і чорній мантіях — сиділи в чільній частині зали за столом, де лежали меч і келех. Перед ними, у партері, розташувалися санктафракські вчені. Репрезентовано всі дисципліни: були тут науковці з Коледжу Хмар, Академії Вітрів та Інституту Криги і Снігу, були й повітроаналітики, мжичкоміри, мрякощупи… А також єдиний зацілілий член Факультету Дощознавців, щоправда, на костурах.
Гінкий, могутньої статури молодий лицар перетяв залу і вкляк перед Професором Світлознавства. «Відповідно до наданих мені повноважень, я пропоную для затвердження вам, о, невситима жадобо знань, о незрівнянна жвавосте розуму, — проголосив Професор, підносячи догори спершу келеха, а тоді меча, — кандидатуру Квінтиніуса Вергінікса з Лицарської Академії».
Професор глипнув на укляклу внизу постать. «Ти, Квінтиніусе Вергініксе, присягаєш усією мудрістю світу, що умом і серцем слугуватимеш Лицарській Академії, зберігаючи відданість лишень Санктафраксу і нікому більше».
Квінтиніус затремтів.
«Присягаю!» — видихнув він.
Серце Живчикові сповнилося гордощів. «Мій батько!» — подумав він.
«І ти присягаєш також, що присвятиш своє життя пошукам бурефраксу? Що ловитимеш Великі бурі? Що… — Професор сповільна і глибоко втяг у себе повітря. — Що ти не повернешся назад, аж поки не завершиш своїх святих пошуків?»
Помагай-біда повернувся і впер у Живчика свій пильний некліпний погляд.
— Батько Квінтиніуса, твій дід — Вітроногий Шакал, був капітаном повітряних піратів. Як розсердився свого часу Квінтиніус на батька, коли той записав його до Лицарської Академії, бо юнак хотів уступати йому в сліди! Але тепер… Тепер! Годі описати словами, як він пишався своїм висвяченням у лицарі — найвищою честю, якої тільки міг його сподобити Санктафракс. «Квінтиніусе, — почув він лагідний Професорів голос, — чи ти присягаєш?»
«Присягаю!» — відказав Квінтиніус.
Тоді професор Світлознавства нахилився вперед і вручив Квінтиніусові келеха. «Пий!» — звелів він. Юнак підніс келеха до губів. Професор Світлознавства скинув високо над головою меча і чекав, поки Квінтиніус вихилить келеха. Чекав хвилину, чекав другу… Але Квінтиніус залишився непорушний: не ставало духу випити густу сопушну рідину.