— Порожньо! — прогарчав він. — Брехав, водив за носа, нікчема… Порожньо, хоч покотись!!!
— Вілнікс тебе дурив, — просто сказав Професор. — Так само, як і всіх.
— Ви тягли руку за неправою стороною, Смілоголове, — мовив Живчик із притиском і пояснив, чим це може на ньому окошитися. — І найпевніше тобі тепер не буде місця у Санктафраксі. А проте…
— Але ж я сном-духом не відав! — випалив Смілоголов. — Я робив своє діло, та й годі. Я…
— А проте, — повторив Живчик, — є спосіб викрутитися з цієї халепи, спосіб єдино можливий! — Він помовчав. — Із тебе хвацький січовик, Смілоголове.
— Не маю собі рівних, — погодився гоблін.
— І відданий тілом і душею, — вів далі Живчик.
— Так-так, — палко погодився плескатоголовець.
Живчик кивнув головою.
— Тоді ось моя пропозиція, — сказав він. — Ти пристаєш до команди мого піратського корабля. Але не як невільник. На борту «Позасвітнього гарцівника» не буде жодного раба чи там галерника. — Він стрельнув оком на шкіряний капшук. — Що ти на це скажеш?
Якусь мить плескатоголовий гоблін зберігав мовчанку. Потім по його широкому виду розповзлася усмішка. Його погляд зустрівся з Живчиковим.
— Скажу «так», — відповів він.
Живчик неквапом відрахував собі в долоню десять золотих.
— Але якщо ти спробуєш перейти мені дорогу, Смілоголове, тоді начувайся, — пригрозив він. — Як у Нижньому місті, так і в Санктафраксі не бракуватиме таких, кому кортітиме запопасти до своїх рук колишнього тілоохоронця Вілнікса Помполніуса.
— Можете на мене покластися, капітане Живчику! — запевнив Смілоголов.
— Сподіваюся, що можу, — сказав Живчик і, вдаривши з гобліном по руках, вручив йому монети. — Ласкаво просимо на борт, Смілоголове!
Професор, що спостерігав за цим торгом із певним збентеженням, виступив наперед.
— Ходімо, — озвався він. — Ми ще не довели свого діла до краю.
Живчик кивнув головою.
— Смілоголове, — звернувся він до гобліна, — беріться за другий кінець скрині. — Плескатоголовець не зрушився з місця. — Смілоголове! — гримнув Живчик. — Сподіваюся, ми не свідки першого об’яву бунтівної вдачі?
— Ні-ні! — сказав Смілоголов, підходячи до скрині. — Аж ніяк, пане, але… — Він стрепенувся. — Чому ця скриня так дивно світиться?
— Це бурефракс, — пояснив Живчик. — Ми принесли бурефракс. Спустошеній санктафракській скарбниці порожнювати вже недовго.
І справді, за хвилину скарбниця знову була повна. Посередині кола, викарбуваного в самому центрі зали, стояла скриня з бурефраксом.
— Але чому нічого не діється? — запитав Смілоголов.
— Лише в непроглядній, кромішній пітьмі бурефракс досягає своєї найбільшої ваги, — розтлумачив Професор. Він підніс віко скрині і прибрав ліхтаря присмеркового світла. — Ходімо, — сказав він. — Час не жде.
Ланцюжком — із Професором на чолі та Живчиком у самому хвості — вся четвірка рушила до дверей. Під час їхнього ходу ліхтар та лампа гойдалися, кидаючи кругом по залі, а також і на скриню, меткі темні тіні. Щойно бурефракс, опинившись у темряві, додавав у вазі, як світло з’являлося знов, потім, уже з новою тінню, він додавав у вазі ще більше. І за кожним її коливанням підлога скарбниці гойдалася і двигтіла.
— Хутчій! — крикнув Професор і пустився бігти.
Решта пішли за його прикладом, заточуючись і шкопиртаючи, оскільки підлога і далі ходила ходором. Діставшись дверей, Живчик наостанці озирнувся. Скриня видавалася сміховинно крихітною серед величезної зали. Невже її стане, аби уговкати цю могутню плавучу скелю?
— Живчику! — різко нагукав його Професор.
Живчик переступив поріг, ухопився за важку залізну клямку і прибив за собою двері, множачи відлуння у глибині темних тунелів. Ту ж мить долівка вислизнула з-під його ніг. Живчик відчув, як йому звело шлунок. У п’ятах похололо. З грудей вихопився зойк жаху.
Ще мить — і падіння рвучко урвалося. Запала тиша. Запанував супокій. Живчик повернувся до Професора Темрявознавства.
— То оце воно і є? — запитав він.
— А що ж іще? — весело відповів Професор. — Вистачило саме враз.
Живчик недовірливо похитав головою.
— Повір мені, — сказав Професор. — Отут, глибоко внизу, в самім осередді скелі ефект щонайменший. Але вгорі, на поверхні, у самому місті наслідки запевне виявляться катастрофічними. Запам’ятай мої слова: Санктафраксові уже ніколи не бути таким, як він був. Присягаю на чім світ!
Розділ двадцять третій
Розв’язка
Коли летюча скеля задвигтіла вперше, Вілнікс Помполніус саме пробуджувався із глибокого сну без сновидінь. Він розплющив очі, обвів поглядом розкішне Святе святих і самовдоволено усміхнувся.