Тут юрмище вибухнуло віватами, свистом та оваціями, аж Живчик, приголомшений цією хвилею загальної вдячності, що накрила його з головою, став увесь червоний, як сік Матінки-кривавниці.
— Завдяки цьому відважному і геройському юнакові ви більше не лягатимете спати, тремтячи зі страху, що плавуча скеля порве ланцюги і злине у відкрите небо, — сказав Професор і ще вище підніс Живчикову руку.
— Слава! — гримнула юрба у нестямному захваті.
— Завдяки йому ми вже не залежатимемо від неситих спілчан і заживемо у теплі та добрі!
— Слава! — розлягся ще несамовитіший рев.
— Присягаю всією мудрістю світу, він служив нам вірою і правдою, зберігаючи відданість лишень Санктафраксові, — оголосив Професор.
При цих словах Живчик здригнувся. Де він чув їх давніше, запитав він себе. Чому вони такі знайомі?
— Він присвятив своє життя пошукам бурефраксу. Він ганявся за Великою бурею і не повертався, поки не завершив своїх святих, так, Живчику, святих пошуків. — Професор усміхнувся. — Уклякни, хлопче мій, — додав він.
Ага, он воно що! Живчик пригадав. Цих слів ужито на Церемонії висвячення в Лицарі-Академіки його батька.
— Але ж я… ви…, — пролопотів він, ковтаючи давкий клубок у горлі. Відтак, спустивши очі додолу, упав навколішки.
Натовп стих, коли Професор Темрявознавства зняв із тріснутої стіни ритуального меча. Живчик тремтів, власне, хлопцем тіпало, і йому здавалося, ніби всім чути, як дзвонять його зуби. За мить Професор повернувся з мечем і став перед ним. Живчик звів очі й побачив, як велике золоте лезо, розтинаючи повітря, повагом спускається вниз і лягає спершу на праве його плече, а відтак на ліве, висвячуючи його в лицарі.
— Оголошую тебе Лицарем-Академіком, — сказав Професор. — І нарікаю Арборинусом Вергініксом. Підведись!
Якусь мить Живчик не рушав з місця. Не годен був — і край. Його ноги стали ніби ганчір’яні. Лише коли Професор нагнувся і простяг руку, Живчик якимсь дивом, заточуючись, підвівся з колін. Неймовірний ґвалт, відбитий стінами Ратуші, залящав так оглушливо, аж у нього запаморочилася голова.
— Сла-а-ава! Сла-а-ава! Сла-а-ава! — репетувало ратушне збіговисько і плигало, скакало, гопцювало на радощах — вчені мужі зі слугами, професори із професорами, відкинувши всі заздрощі та образи — принаймні на цю одну прекрасну мить.
— Ми знову можемо провадити цінні наукові дослідження! — вигукнув Професор Хмароглядства і поплескав свого давнього суперника по спині.
— Ми знову зможемо керуватися у всьому розумом! — підхопив Професор Вітроловства. — Фіксувати безмежне розмаїття тонких відмінностей між вітрами…
— … та хмарами, — вставив Професор Хмароглядства.
— … від шепоту тиховію та ревіння урагану…
— … хмари пір’ясті, шаруваті, пір’ясто-шаруваті, дощові…
Професор Вітроловства закусив вудила:
— Коли б не вітер, хмари ніколи б і з місця не зрушилися!
— Коли б не хмари, — збунтувався Професор Хмарознавства, — ми зроду-віку не побачили б, як віє вітер!
Але Професор Вітроловства уже не слухав свого колеги та суперника.
— Погляньте-но! — насилу видушив він із себе, тицяючи на чільну частину приміщення.
Уся Ратушна зала вчинила достоту так само, як він, після чого залягла тиша і кожен прикипів очима до гінкої зловорожої постаті, яка гордовито перетяла сцену і зійшла сходинками на місце за різьбленою катедрою.
Він стояв за нею, згорблений і незграбний, уп’явшись руками в її дерев’яні краї. Круг нього розташувалася особиста охорона — дванадцятеро бардадимів-плескатоголовців — ноги окаряч, руки схрещені на грудях. Вілнікс підсмикав рукави, поправив ярмулку і, дивлячись із-під навислого над очима лоба, сповільна обвів поглядом принишклу академію. Його губи скривила зневажлива посмішка.
— Як це розуміти? — запитав він тихим, але погрозливим голосом. — Мені вже й на хвильку не можна відвернутися?
Юрба неспокійно переступала з ноги на ногу.
Вілнікс глумливо посміхнувся і подався вперед, тяжко нависаючи над катедрою. Відтак, зігнутий у дугу, сяючи своєю ярмулкою, звинувальним жестом показав на Професора Темрявознавства.
— І ви слухаєте брехні цього фальшивого пророка? — заревів він. — Цього дохлого старого цимбала, який одного разу вже поставив Санктафракс на межу загибелі, а тепер, бачиться, завзявся остаточно його доконати?
Живчик тріпнув головою. Ні, ні, все якраз навпаки. А втім, він міг не турбуватися: з кожним Вілніксовим словом натовп ставав дедалі свавільніший.