— Він злигався з відступниками — небесними піратами, — процідив Вілнікс крізь зуби.
Буркіт у Ратушній залі погучнішав, переходячи у ремство: у повітрі запахло грозою.
Вілнікс звернув погляд до натовпу: його очі сяяли тріумфом.
— Він, а також ті, кого він оступачив, змусивши в себе повірити, — зрадники, полигачі, махлярі. Варто! — заверещав він. — Схопіть його — схопіть їх обидвох. Ці бридкі блощиці мають бути розчавлені…
Двоє плескатоголовців сягнистою ходою почимчикували до них.
— Кому й вивести когось на чисту воду, як не свідку! — гукнув іззаду чийсь різкий голос. У відповідь на нього залою, мов жмури по воді, перебіг нервовий смішок.
Вілнікс крутнувся на підборах і люто вп’явся очима в сутінки зали. Його серце закалатало.
— Хто це сказав? — запитав він. — Ну! Я чекаю: хто?
Служник, одягнений у все біле, виступив наперед.
— Мінуліс! — вичавив із себе Вілнікс. — Ти?!
— Професор Темрявознавства каже правду, — виклично крикнув Мінуліс. Попід стінами прокотився буркіт і обійшов усю Ратушну залу. — На відміну від тебе!
— Та як ти смієш! — заверещав Вілнікс. — Варто, хапайте і цього теж!
Зі сцени сплигнули ще двоє плескатоголовців і почали пробиратися крізь скупчення тіл до Мінуліса. Але далеко так і не протислися. Усупереч своїм звичаям, викладацька братія діяла одностайно: змикала руки, турляла назад, даючи Мінулісові змогу висловитися до кінця.
— Ненароком я підслухав багато твоїх таємних розмов. І став свідком злочинних оборудок зі спілчанами… Твого хабарництва… Твого запроданства… Насправді зрадник ти! — сміливо вигукнув він. — За одним я тільки шкодую: коли я голив твою падлючу макітру, мені забракло мужності перерізати твою кістляву горлянку.
Блідий від лютощів й тіпаючись усім тілом, Вілнікс заволав, щоб той стулив писок.
— І ви дасте отак ганьбити добре ім’я вашого Найвищого Академіка? — звернувся він до юрми.
— Ви не є наш Найвищий Академік, — озвався чийсь голос. То був Професор Вітроловства.
— Тепер уже ні, — додав Професор Хмароглядства.
У Вілнікса одвисла щелепа. Як міг він, хто пишався своїм умінням завжди лишатися паном становища, виявити отаку сліпоту в оцінці настрою юрби?!
— Варто, варто!.. — заволав він. Двоє плескатоголовців ступили крок уперед і враз зупинилися. Ратушне збіговисько кпило, тюкало і свистіло. — Ну, чого рота роззявили? — зарепетував Вілнікс. Але плескатоголовці геть очамріли. Навіть гірше: тепер, коли викладацька братія позбулася природної стриманості, вона не шкодувала солоних слів і отруйних стріл. Його звинувачували у всіх смертних гріхах: мовляв, надуживаючи владою, він накладав із зарізяками, загидив річку, вчинив блюзнірську крадіжку святого бурефраксу, поставив під загрозу саме існування Санктафракса.
— Він хоче, щоб його повісили! — вереснув хтось.
— Зашморг для нього завелика розкіш! — загорлав хтось інший.
Вілнікс не став слухати далі. Коли натовп гунув до нього, він як стій крутнувся на підборах, підібрав поли своєї мантії і дав драла.
Роз’юшений крик струснув повітрям.
— Держи його!
Збігши східцями, Вілнікс помчав до краю сцени, але не сам: на п’яти йому наступав Живчик.
— Біжу навперейми! — загорлав хтось.
— Е, дзуськи! — миркнув Вілнікс, ухиляючись від хижо простягнених рук і женучи щодуху до бічної стіни. За гобеленом крилися потайні двері. Вілнікс вислизнув ними, перш ніж хтось доглупався, що вони там є.
— Утече! — рявкнув лютий голос.
Живчик перший проскочив за втікачем крізь двері. Глипнув ліворуч. Глипнув праворуч — і враз постеріг Вілнікса: ще й досі не випускаючи з рук підібраної мало не до пупа мантії, той чухрав мов оглашенний центральним проспектом.
— Стій! — заволав Живчик. — Стій!
Хлопець дедалі пришвидшував біг; майже впритул за ним тупотів оскаженілий натовп. Сягнувши кінця проспекту, вони перехопилися через арковий міст, після чого погнали крізь тунель і далі.
Вілнікс Помполніус знав Санктафракс як свої п’ять пальців, і час від часу Живчик утрачав дорогоцінні секунди, коли на розпутті звертав не туди чи проскакував закрут. І все ж хлопець брав гору. Повільно, але певно, він наздоганяв утікача.
— Брешеш, не втечеш! — зіпонув він, коли Вілнікс зненацька скочив униз із горішньої пішохідної доріжки і щодуху гайнув до краю скелі.
— Шукай вітра в полі! — галаснув він і зайшовся нестримним гиготінням.
Живчик звів очі й побачив дрібногобліна, що вже стояв біля кошика і кивав Вілніксові, щоб той ішов до нього.