— Сюди, вашмосць, — сказав він. — Спуститесь в одну мить, акурат, як вам хочеться.
Живчик застогнав із безсилої люті, коли Вілнікс ступив до краю причалу. Виходить, негідник таки втік!
— Дозвольте, я подам вам руку, — послужливо запропонував дрібногоблін.
— Обійдуся й так! — брутально кинув Вілнікс, відтручуючи дрібногобліна вбік. Він сперся рукою об плетений край кошика і вскочив досередини.
Ту ж мить почувся тріск від розриву волокна. Живчик побачив раптовий вираз жаху на обличчі у Вілнікса. Потім Найвищий Академік разом із кошиком зник з очей, шугнувши вниз.
— А-а-а-а-а-а-а! — заверещав Вілнікс, змушуючи зупинятися на місці кожного пішохода. Розпачливий, скажений крик, від якого кров холола в жилах, дедалі завмирав, а тоді раптово урвався.
Ген-ген унизу, на землі, лежало, звисаючи з колісного верстата гостривника ножів, тіло Вілнікса Помполніуса. Його руки були розкинуті, ноги підібгані, ярмулка так цупко вп’ялася у потрощений на гамуз череп, що зняти її було абсолютно ніяк. Дерикруп, гостривник ножів, кинув оком на безживну твар колишнього Найвищого Академіка.
— Так-так, — муркнув він. — Коли б це не соколик Віллі! Гострив би ножі, як я, і горя б не знав!
Перш ніж вернутися назад до міста, Живчик оглянув висячий обривок линви. Хоч кілька пасом і перетерлося, решту, поза всяким сумнівом, було перетято ножем. Хлопець обернувся, і його погляд упав на кинджал за поясом у дрібногобліна.
— Ти?! — вигукнув він.
Дрібногоблін стенув плечима.
— Я вам уже казав, що спілчани подбають про нього. — Він побряжчав капшуком із монетами, виважуючи його на долоні, і відразу ж запхав його назад у внутрішню кишеню своєї куцої шкуратянки. — Що й казати, на грошву вони не скупляться, — потішено вишкірився він.
Живчик — він сидів навпочіпки біля линви — підвівся і покинув дрібногобліна.
— Вілнікс Помполніус мертвий, — оголосив він юрмі.
Радісний лемент і глумливі вигуки виповнили повітря.
— Ґиґнув! Дав дуба! — кричали всі в один голос. — З богом, Парасю!
Живчик знічено відвернув очі. Він, як і всі, відчував полегкість, що Вілнікс Помполніус, вирядився на той світ, але те, як він загинув, ятрило йому душу. То була таємна страта, а що може бути ганебнішого за неї!
— А, ось ви де, капітане, — почувся чийсь голос. То був Смілоголов. Поруч нього стояв Камінний Штурман. Живчик кивнув їм головою.
— Гайда! — сказав він. — Забираймося звідси.
Розділ двадцять четвертий
«Позасвітній гарцівник»
Перед самим відбуттям їх затримав Професор Темрявознавства. Заставши їх біля одного з запасних кошиків, він палко переконував Живчика залишитись.
— Куди ви подастеся? — запитав він. — Що ви робитимете? А тут перед тобою, хлопче мій, простелеться таке блискуче, таке славне майбутнє — досить тобі кивнути пальцем.
Але Живчик похитав головою.
— Я не можу, — сказав він. — Я… я капітан небесних піратів. Як мій батько, як мій дід. У нас це в крові.
Професор скрушно кивнув головою.
— Але якщо коли-небудь передумаєш, — зауважив він, — звання Професора Світлознавства відразу матиме честь прикрасити твої геройські плечі.
Живчик усміхнувся.
— Що ж, — зітхнув Професор. — Хтось же та мусив тобі це сказати. А тепер про те, що ми обговорювали у мене в кабінеті. — Він відступив, щоб не затуляти двох напхом напханих мішків, що лежали долі позад нього. — Гадаю, ви знайдете тут усе потрібне: конверти, інструкції, кристали. Достоту, як ми домовлялися. А я подбаю, аби щовечора грали у дзвони. Започаткувати новий звичай ніколи не гріх, — він усміхнувся. — Офіційне пояснення? На честь твого повернення із Присмеркового лісу.
Живчик щиро потис Професорові руку.
— До нової зустрічі, Професоре! — попрощався він.
Заледве торкнувшись бруківки Нижнього міста, Живчик виявив, що вони ледь не спустилися на таверну «Дуб-кривавник». Та поріг закладу Матінки Товстобрюхперо вони переступили тільки за два дні. Цей весь час пішов на те, щоб набрати команду.
Уранці першого дня вони склали візиту М’ялу-Ряснопотові. На лихо для гладкого лиснючого господаря, нова партія живого товару щойно прибула із Темнолісу. Якби Живчик був сам, цей салогуб, може, зрікся б своєї обіцянки, але присутність лютого плескатоголовця та зловісної личини в каптурі переконала його шануватися і дотримати свого слова.
Достоту як Захмарний Вовк скількись там років тому взяв на борт свого корабля Камінного Штурмана, аби повернути їй волю, так само Живчик відійшов із трьома істотами, яким найменше підходила роль товару зоокрамниці.