— Забирайся звідси, донощику! — заволав Гіндлі Ерншо, схопивши чавунну гирю для зважування картоплі й сіна.
— Кидай, — відповів Гіткліф, незворушно стоячи на місці,— і тоді я розповім, як ти хвалився, що виженеш мене з дому, коли помре батько, і подивлюся, чи не вижене він тебе першим.
Гіндлі Ерншо пожбурив у нього гирю — і влучив просто в груди; Гіткліф впав як підкошений, та зразу ж звівся на ноги, блідий та задиханий, і якби я його не вдержала, побіг би прямцем до хазяїна і, послуговуючись своїм фізичним станом, зміг би сповна насолодитись помстою.
— Ну то бери мого коня, циганча! — мовив юний Ерншо, — а я молитимусь, щоб ти скрутив собі на ньому шию. Бери його, ти, проклятий жебрацький слизень! Забери в мого батька все, що він має,— тільки тоді він побачить, хто ти є насправді, чортів виродку! Бери-бери, сподіваюсь, він тобі виб'є всі твої мізки!
Гіткліф пішов, відв'язав коня і повів його у стійло; він проходив саме повз Гіндлі, коли той збив його з ніг і, не чекаючи на результати своїх старань, кинувся бігти. Мені було дивно бачити, як швидко хлоп'я прочуняло, знову зібралося на силі та продовжило своє діло: хлопчак поміняв лошаті сідло і збрую, а тоді трошки посидів на в'язанці сіна, щоб перебороти млість від падіння, перш ніж піде в дім. Він легко згодив ся, аби я сказала вдома, що синці йому наставив кінь: коливін отримував, що хотів, йому було начхати на те, що будутьговорити потім. Жалівся він справді так рідко, що я дійсно вважала його незлобивим. Та, як ви надалі побачите, це враження виявилося помилковим.
Розділ п'ятий
3 плином часу містер Ерншо почав втрачати колишню міць. Він завжди був жвавим здоров'яком, а тут раптом сили полишили його — був змушений сидіти в куточку біля коминка і зробився надзвичайно дражливим. Його дратувала кожна дрібниця, а найменша підозра у зневазі до власної персони ледве не доводила його до сказу. Це було зазвичай тоді, коли хтось зачіпав його улюбленця. Хазяїн ревно стежив, щоб хлопцеві й слова упоперек не сказали; мабуть, забрав собі до голови, що інші ненавидять Гіткліфа саме через те, що він його любить. Для хлопця це пішло аж ніяк не на краще: ті з нас, що були добріші і не бажали засмучувати хазяїна, вволювали його примхи, а таке панькання з хлопцем підготувало добрий ґрунт для зростання його хлоп'ячих гордощів та лихого норову. Згодом таке поводження стало вимушеною необхідністю: кілька разів Гіндлі Ерншо, піднявши Гіткліфа на кпини в присутності батька, вивів старого з себе — він сягнув по палицю, аби вдарити сина, та лиш затрясся від гніву, неспроможний це зробити.
Врешті наш вікарій (у нас тоді був вікарій, що заробляв на прожиття, навчаючи малих Лінтонів та Ерншо і обробляючи свій клаптик городу) порадив відправити юнака до коледжу, і містер Ерншо погодився, хоч і не зразу, оскільки вважав Гіндлі нікчемою, що не матиме щастя й долі, де б не мандрував.
Я щиро сподівалася, що тепер у домі запанує злагода. Було прикро думати, що хазяїн має отак потерпати через власне добре діло. Я ж бо гадала, що причиною його старечої невдоволеності й хворобливості є лиш сімейні негаразди, але розумієте, сер, усе це було через дедалі зростаючу немічність його єства.
Нам би велося непогано, якби не міс Кеті та Джозеф, слуга, — думаю, ви його бачили там, у маєтку. Він був — та й залишається — найбільш занудливим і пихатим фарисеєм, який тільки брав до рук Біблію у пошуках благословень для А себе та проклять на голови своїх ближніх. Своїми непевними повчальними розмовами він спромігся схилити на свій бік містера Ерншо: що далі хазяїн слабшав, то більшу владу здобував над ним слуга — він постійно товкмачив про спасіння душі та суворе виховання дітей. Він намовив його вбачати в Гіндлі розбещеного нечестивця, день у день зводив наклеп на Гіткліфа й Катрину; останню, задля власної вигоди й аби улестити старого, завжди виставляв винною у всьому.
Звісно, на це були підстави — такої дитини я ще не зустрічала. Вона випробовувала наше терпіння разів п'ятдесят на день — як зійде вниз і доки не вкладеться спати, ми не мали й хвилинки, вільної від її витівок. Вона завжди кипіла життям, молола язиком без упину, співала, заходилася сміхом і докучала кожному, хто не поводився так само. Була вона незалежною, капосною бунтаркою, але мала такі гарнюні оченята, милу усмішку і легку ходу, що треба було ще попошукати. Вірю, що на думці в неї не було нічого лихого; раз довівши когось до сліз, вона не заспокоювалась, поки той не втішиться й не забуде про завдану прикрість. Вона обожнювала Гіткліфа. Найгірша кара, яку ми могли для неї вигадати — це розсадити їх по різних кімнатах; хоча їй і діставалося від нього. У забавках вона звикла верховодити своїми товаришами і спробувала була й зі мною так поводитися, та я не дозволила їй собою помикати.