Выбрать главу

— Ні, нечестивцю! Ти, відкинутий Богом, іди звідси, а то я занапащу твою душу! Я зліпила з воску та глини твою фігурку, і знай — перший же, хто наважиться переступити межу, буде… Ні, я не скажу, що з ним буде, але ти це відчуєш на власній шкурі! Забирайся, бо я можу тобі наврочити!

Мала відьмачка недобре всміхнулася, й Джозеф, здригнувшись від невдаваного жаху та бурмочучи молитви, поспішив зникнути з її очей. Вийшовши за двері, він вигукнув: «Відьма!». Я подумав, що вона просто жартує таким моторошним способом, і, коли ми залишилися наодинці, спробував змусити її перейнятися моєю скрутою.

— Місіс Гіткліф, — промовив я щиро, — вибачте, що турбую вас. Але смію думати, що людина з таким прегарним обличчям не може мати кам'яне серце. Дайте якусь вказівку, що допоможе мені знайти шлях додому: я маю не більше гадки, як туди дістатися, ніж ви — як проїхати до Лондона!

– Ідіть дорогою, якою прийшли, — відповіла вона, вмостившись у кріслі зі свічкою та поклавши перед собою важку книгу. — Скупа порада, але це все, що я можу вам сказати.

— Отже, якщо ви дізнаєтеся, що мене знайшли мертвим десь у твані або сніговому заметі, ваша совість потай не говоритиме, що у цьому є й ваша провина?

— Хай навіть і так, але я не в змозі вас супроводжувати. Вони не дозволять мені навіть вийти до садової брами.

— Ви?! Та я б не посмів попросити вас навіть вийти за поріг такої ночі! — вигукнув я. — Я прошу вас вказати дорогу, а не показати її; чи вмовте містера Гіткліфа дати мені провідника.

— Кого? Тут лише він сам, Ерншо, Зілла, Джозеф та я. Кого ви оберете?

— А немає на фермі ще якогось хлопчини?

— Ні; це всі.

— Тоді все складається так, що мені доведеться залишитися у вас на нічліг.

— Це ви можете владнати з господарем. Я в це не втручатимусь.

— Сподіваюся, це для вас буде уроком і відвадить від необачних мандрівок нашими пагорбами, — суворо відрубав Гіткліф із дверей кухні. — Щодо того, щоб залишитися тут, то окремої кімнати для гостей в мене немає: доведеться вам розділити ліжко з Гортоном або Джозефом, якщо ви згодні на такі умови.

— Я можу спати на кріслі в цій кімнаті,— відповів я.

— Ні-ні! Чужинець — то чужинець, яким би він не був — бідним чи багатим: мені ні до чого, аби хтось тут шарудів без мого відома! — грубо кинув він.

Такий випад вивів мене з себе. Виказавши своє роздратування, я проскочив повз нього надвір і наштовхнувся на Ерншо. Було дуже темно, і я не міг знайти нічого, схожого на вихід. Блукаючи навколо, я почув ще одне свідчення їхнього звичного поводження одне з одним — їхню розмову. Попервах хлопець ніби виявив бажання допомогти мені.

— Я проведу його до кінця парку, — сказав він.

— Ти проведеш його до дідька! — ревнув його хазяїн, чи ким він там йому доводився. — А коней хто догляне, га?

— Життя людини важить більше, ніж загроза недогледіти одного разу коней: хтось мусить піти з ним, — стиха мовила місіс Гіткліф зі співчуттям, якого я від неї не сподівався.

— Та не з твоєї забаганки! — відрізав Гортон. — Якщо він тобі так запав у душу, то краще помовч.

— Ну, тоді я плекатиму надію, що тобі показуватиметься його привид. Сподіваюся, містер Гіткліф не вдостоїться іншого орендаря, поки стоятиме Грейндж! — гостро парирувала та.

— Слу як кляне! — пробубонів Джозеф, на якого я саме наткнувся. Він сидів при світлі ліхтаря і доїв корову, дослухаючись до розмови. Я безцеремонно вхопив ліхтаря і, крикнувши, що поверну його завтра, поквапився до найближчої хвіртки, що вимальовувалася з темряви.

— Хазяїне, хазяїне, він украв світильника! — залементував стариган, кидаючись за мною. — Гей, Кусако, песику, трримай його, трримай!

Я ще не встиг відчинити маленьку хвірточку, як на мене налетіли два волохаті чудовиська. Вони повалили мене на землю, ліхтар погас; я задихався від безсилого гніву й приниження під дружній регіт Гіткліфа та Ерншо. На щастя, собаки лише грізно гарчали, спершись на мене лапами і метляючи хвостами; вочевидь, не збиралися живцем поласувати своєю здобиччю. Однак підвестися вони мені теж не дали, і я мусив чекати, поки їхні хазяї зволять мені пособити. Насилу звільнившись, простоволосий, тремтячи від злості, я наказав негідникам негайно відпустити мене — інакше вони пошкодують про своє нахабство. У розпалі я додав кілька відчайдушних погроз, що прозвучали, мов прокльони короля Ліра.

Моя гарячковість спричинилася до того, що в мене носом пішла кров. А Гіткліф усе продовжував реготати, і я продовжував лаятися. Не знаю, чим би закінчилася ця сцена, якби не з'явилася людина, розважливіша за мене і доброзичливіша за моїх кривдників. Це була Зілла, дорідна покоївка, яка нарешті прибігла довідатися, чому стоїть такий ґвалт. Вона вирішила, що хтось із них підняв на мене руку, і, не сміючи виступити проти хазяїна, звернула свою крикливу артилерію на молодшого з мерзотників.