«Боже мій! Це ж ти мене караєш за мою провину! Це ж вони за мене склали пісню і співають навмисне проти мене! Боже мій! Чим же я спокутую свій великий гріх»? - думала Василина, неначе через сон.
Василині здалось вже, що от-от справдяться слова тієї страшної пісні, що зараз одчиняться двері, ввійдуть люди, візьмуть її й вкинуть у воду. Її мука була така важка, що вона була ладна й сама кинутися в воду.
«Не переживу я цієї муки! Пошли мені, боже, кару, яку найважчу! Я все видержу, усім спокутую свій гріх»,- думала Василина.
А шум гув у її голові: то шумів, як вітер між соснами, то шелестів, як зелена діброва. Серце знов прокинулось і застукотіло в грудях, як пташка в клітці. Через стіну було чуть, як гули машини, шипіли десь далеко паровики, стугоніло важке залізо, глухо шуміла під помостом вода. Василині здалося, що то шумить вода в Росі під скелями. Вона виразно почула серед шуму страшний гук: бовть, бовть, бовть...
- Боже мій! За що я маю терпіти таку страшну кару! - зашепотіла Василина.
Була хвилина, коли Василині прийшла думка схопитися з місця, впасти навколішки й розказати всім голосно за згубу своєї дитини. Але її тверда вдача перемогла ту страшну гадку. В неї десь узялася сила, й вона задушила в собі ту думку. Вона зціпила зуби, взяла в руки ножиці і почала ніби вистригати вузлики на сукні. Її очі втупились в прозоре сукно, між тонкі нитки, але вона нічого не бачила і тільки водила по сукні ножицями.
- А чого ти, молодице, насилу соваєш руками? - крикнув на Василину постригач,- ти робиш, неначе три дні не їла.
На Василину неначе будлі-хто линув холодною водою. Вона опам’яталась і почала примічати товсті й тонкі нитки, вузлики, реп’яшки. Нудна робота прохолодила її гаряче серце і притягла до себе всю її увагу.
Опівдні задзвонили в дзвоник на обід. Робітниці кинули роботу і пішли з фабрики. На двох дверях стояли десяцькі і трусили дівчат і молодиць, щоб вони часом не набрали собі додому тонких ниток, вовни, лучки та шовку. Кожна робітниця розперезувалась перед десяцьким і витрушувала пазуху, сорочку й спідницю. Десяцькі, одставні москалі, дуже стидко трусили дівчат, оглядаючи їх кругом. Василина, розперезавши пояс, дуже засоромилась, і на її блідому лиці виступив рум’янець.
- Нічого, молодичко, нічого! Видно, що вперше тебе трусимо,- сказав москаль, оглядаючи Василину кругом,- звикнеш, й червоніти перестанеш.
- А може, вже й звикла,- обізвався з других дверей москаль.- Та й гарні ж тобі, бра, достаються молодиці! А мені чорт надав усе старих бабів таких, як оця.
І москаль вхопив у руки якусь стару бабу і дуже стидко почав заглядати в пазуху та облапувати кругом. Баба тільки лаялась та плювала.
Василина вийшла з фабрики серед натовпу всякого народу. Всі придивлялись до неї. Парубки зачіпали її, а Василині все здавалось, що вони всі вже знають за її провину. В її голові гула й досі страшна пісня од слова до слова:
Василина пішла до казарми. В подовжастій темнуватій казармі на столах вже стояли миски з борщем. Бурлаки й бурлачки сиділи за столом довгими рядами. Лейзор бігав з пекарні в казарму, а з казарми в пекарню. Василина сіла між молодицями та дівчатами. Вона взяла ложку борщу й трохи не виплювала додолу. У борщі була сама за себе бутвина. Він був навіть без картоплі й одгонився старим смердючим салом. Глевкий, чорний, як земля, хліб давив у горлі й тріщав у зубах. Бурлаки і бурлачки позвикали вже до такої страви й їли, аж за вухами лящало. Василина через велику силу з’їла трохи борщу. Каша тхнула старим салом. Василина згадала те сало з черв’яками, яке вона бачила на терезах, і поклала ложку.
- Чому ти, молодице, не їси каші? - спитали у Василини молодиці.
Василина мовчала спустивши очі на стіл.
- Це якась горда бурлачка,- судила голосно Василину одна дівчина, скоса поглядаючи на чорні Василинині брови,- й говорити з нами не хоче.
- Де та й гордість дінеться, як поживе з нами у цій казармі,- судила Василину друга бурлачка.- І ми колись були горді, поки не довелось бурлакувати.
Василина встала з-за стола, не ївши; бурлаки закурили люльки. По казармі пішов страшний чад. Василина, ще не зовсім здорова, закашлялась.
- А що, молодице, не звикла до такого кадила? - засміявся один молодий бурлака, присовуючись до Василини і пускаючи дим під самий ніс Василині. Василина одвернула од його лице.
- Це якась панія,- сказала одна дівка наздогад.- Ой дівчина-вишня, та не будь така пишна! - заспівала вона весільної пісні так само наздогад Василині.
А бурлака присунувся до Василини ще ближче та все дмухав на неї смердючим тютюном.
- Ану, чи видержить! - жартував другий молодий бурлака.- А ота чорнобрива вже видержує,- сказав він до однієї дівчини і моргнув на неї однією бровою.
Дівчина засміялась, а бурлаки обсіли кругом Василину, як мухи мед. Чорні очі, чорні чудові брови манили їх. Дівчата й молодиці завидували Василині й почали кепкувати з неї.
- Ану, я тебе вщипну, чи видержиш? - сказав бурлака до Василини і присунувся ще ближче.
- Геть, сатано, бо як дам, то й перекинешся! - крикнула Василина, махнувши на його рукою.
- Та й бриклива ж! Ще такої й не було у нас на фабриці - сказав бурлака.
- Потривай, ось я вщипну її; од мене видержить,- сказав другий бурлака, присовуючись до Василини з другого боку.
Василина не встигла обернутись на другий бік, як обидва бурлаки присунулись до неї й здавили її з двох боків.
- Одчепіться од моєї душі! Чого це ви причепились до мене? - крикнула Василина й насилу видерлась з бурлацьких рук. Вона, вся червона, вибігла з казарми.
- А як зачервонілась! Потривай, прийдеш ти до нас у казарму на ніч,- крикнули бурлаки вслід Василині.
Знов задзвонили в дзвоник. Бурлаки рушили до фабрики. Василина знов сіла перед прозорим сукном, і її очі пірнули в нитки та вузлики. Вона передумала все, що витерпіла того дня, і зажурилась.
«Важке буде моє життя на фабриці, але така вже, знати, мені доля судилася,- думала Василина, важко зітхаючи.- Нащо мені було йти на ті буряки? Нащо я найнялася в того пана? А тепер зав’язала голівоньку, не розв’яжу довіку».
Ввечері знов задзвонив дзвоник. Десяцькі знов обтрусили робітниць і випустили їх з фабрики. У казармах подали бурлакам на вечерю куліш з одним кропом без сала. Голодна Василина попоїла кулішу, постелилась між двома молодицями и лягла спати, прикрившись свитою.
Бурлаки й бурлачки полягали покотом на полах, де хто схотів.
Тільки що Василина задрімала, чує вона крізь сон, що з неї в одну мить хтось стяг свиту, неначе її вхопив вітер і поніс кудись. Василина кинулась.
- Хто це стяг з мене свиту? - крикнула вона на всю казарму.
- Та це, мабуть, хтось жартує,- обізвалась та молодиця, що лежала поруч з нею.- Хтось потяг свиту через мене.
- Оддайте мені свиту! Чого ви чіпляєтесь до мене! - крикнула Василина, сидячи на полу.
В темряві було чути здушений сміх. Молодиця повозила руками, налапала свиту й кинула на Василину.
В казармі знов стало тихо. Тільки що Василина задрімала, з неї свита знов знялася й полетіла на другий бік. Василина крикнула.
- Якого це ви дідька до мене чіпляєтесь! Оце лихо, та й годі! Не дадуть заснути! - кричала Василина крізь сльози.
Молодиця по другий бік Василини почала кричати на бурлак, налапала свиту і подала Василині.
Не встигла Василина задрімати, чує вона,- чиясь тверда широка долоня переїхала через її лице. З другого боку хтось смикнув її за ногу.
- Гвалт! Рятуйте! - закричала Василина не своїм голосом.
Хтось побіг по казармі й трохи не вищав од сміху. В казармі всі попрокидались і загомоніли. Молодиці почали лаятись та кричати на бурлак.